Тринадцятий рівень. Фінальний

“Я не сіра “більшість”, що тікає легким шляхом.

В мене теж є зуби. Побачимо, хто в кого вчепився”

Вовчик

Ніч була довга. Не тривожна – світла. Як тиша перед дощем, як глибокий вдих перед стрибком. Я лежав без сну слухаючи власне серце і ловив кожну мить. Завтра було важливим – не страшним, не фатальним, а справжнім.

Під ранок задрімав. Наснилось, що я проїжджаю фініш з посмішкою, а старий, добрий Гідра аплодує. Стоячи. Ну гаразд – сидячи, з натягнутою повагою.

Прокинувся повний сил з думкою: “В мене все вийде”. Вона не звучала, як звичне самонавіювання, на кшталт “все буде добре”. Ні, це була тиха, упевненість, яка не потребувала доказів. Просто так має бути – і так станеться.

Я пішов у ванну. Вмився, почистив зуби, підморгнув відображенню. Рутина приносила задоволення. На душі умиротворення і порядок.

Потім приготував мамі сніданок. Яєчня вдалася ідеально круглою, точно з кулінарної реклами. Локшина парувала ароматом перемоги. Я навіть намалював сердечко кетчупом – кривеньке, зате щире.

– Бон Апетит, – подав страву мамі.

Її “дякую” огорнуло мене, як затишна ковдра, і я відчув – день почався правильно.

*Тепло +15

Сам перекусив абияк, бо в голові було зовсім не про їжу. Серце калатало від… нетерпіння? Я не хотів уникати іспиту – я чекав його.

Підійшов до шафи, трохи подумав – дістав ту саму футболку. Ми з Гідрою, як стара подружня пара: сваримося, підколюємо один одного, але щось тягне знову зустрітися. Сьогодні – кульмінація нашого роману. Фінал чи весілля? У будь-якому разі – святкове вбрання вже підібрано.

На прощання поцілував маму в щоку – коротко, мов знак: “Я впораюся”. Вона кивнула – так, ніби знала це вперше.

Настрій був чудовий, тому я вирішив дати відпочинок своєму двоколісному ветерану – хай і він відчує, що сьогодні особливий день.

Над містом збиралися хмари. Непевно, буде дощ – давно пора. Літо цього року було таким спекотним, що навіть коти ходили загорілі.

Дорога ще дрімала. Лише трава шурхотіла, як оплески, а пташки виводили – фанфари. Це була музика перемоги – що лунала лише для мене! Я ввічливо подякував і… увімкнув навушники. Сорі, ліс, в мене є плейлист.

Я знав, що сьогодні складу іспит. Настільки, наскільки взагалі людина може бути в чомусь впевнена.

Я знав маршрути. Кожну яму. Кожен поворот. Більше не трусився через помилки. І не боявся провалитися. Гідра вже не здавався таким могутнім і всесильним.

Часто бачу, як він ганяє по місту на “Пежо”. І щоразу кокетливо махаю йому рукою. Найкраще – це спостерігати, як інструктор удає, що не помічає мене.

Гід радив мені зупинитися – та, мабуть, просто боявся програти. Бабка-білборд була останнім щитом. Здається, я склав вже тоді, просто він не хотів здаватися. Та стара була лише приводом затримати мене на ще один раунд.

Тринадцять. Люди кажуть нещасливе число. Але я вирішив: в моїй історії все буде навпаки. Це буде мій талісман, не прокляття. Козир, не ляпас. Я переверну гру. І навіть, якщо світ вважатиме тринадцятку – невдахою – я зроблю її переможницею. *Драйв +15

До майданчика, залишалося два квартали. В навушниках “Aerosmith” заспівали “Dream On”. Всесвіт вирішив додати драматургії. Я глянув у гору – хмари посіріли. Ще б дощ пішов для повного ефекту. І оператор на кран-балці. І фінальні титри. Але, як завжди, бюджет обмежений.

А Гідра… Іван Дмитрович, його шкода.

Він – не система, а лише її дрібна частинка. Він – деталька. Розвідник. Гвинтик (сміх вирвався сам собою). Йому дали “машинку” й шматочок влади – і він чіпляється за них, як за кисень. Бо знає: зверху завжди знайдеться “гідра” серйозніше за нього.

Я бачив лише “темну” сторону. Його підколи, кривий сміх, сандалі. А що там далі – не знаю. Можливо, вдома на нього чекає любляча дружина. Можливо, він піклується про хвору матір, варить їй борщі і мовчки миє посуд. Можливо, він добрий дід для онуків і розповідає їм казки перед сном.

А може він просто самотній.

Може машинка для нього все. Реве, коли її забирають на ремонт. Гладить кермо, коли ніхто не бачить.

Авто – єдина територія, де він має владу. Місце, де ще може відчути себе кимось. Тому й смикає, чіпляється, шукає помилки. Не зі зла – зі страху бути нікому не потрібним. Щоб не збожеволіти.

Люди не народжуються “поганими”. Їх робить такими життя. Він не гівнюк. Просто людина. За своїми слабкостями. Як і всі ми.

Зрештою, завдяки йому я зрозумів: невдача – не зупинка. Це ще один поворот на дорозі життя.

*Філософія +30; *Людяність + 40

Я саме підійшов до переходу, де раніше стояла бабка, як “Сміти” дійшли до приспіву. Я зробив гучніше і почав тихенько підспівувати:

– Сінг вінер, сінг фо зе їер, сінг фо зе леф, енд сінг фо зе тіер…

Момент був настільки урочистий і прекрасний – я злився з піснею, став одним цілим – що забув подивитися по сторонах.