П'ята спроба

“Водій – це художник, а дорога – його полотно. Часто у вигляді аварії”

Фонд цитат Гідри

Життя застрягло в лімбі: робота, дім, догляд за мамою, виснажливі поїздки в область, думки замість сну, черга за талончиками, черга на екзамен. І як мантра: “Іспит не складено, слабенько”. Гештальт, який я наївно збирався закрити з першого разу, розтягнувся на чотири. І до фінішу ще далеко.

Після чергової поразки, я мовчки поставив перед мамою вечерю. Вона глянула на мене трохи винувато й сказала слова, які боляче віддавалися в грудях:

– Синку, може вже досить? Без машини жили – і далі проживемо. Інколи краще зупинитися. Ти сам не свій останнім часом.

Я хотів зірватися. На її лагідний голос, у якому ховалася недовіра. На себе – за слабкість. Найбільше – за те, що вона влучила просто в ціль. Але відповів з втомленою посмішкою:

– Раніше жили взагалі без телевізора, радіо, навіть годинника не було. І нічого вижили. Мамонта вполював – вечір настав. Зустрів жінку – бах дубиною, вже сім'я. Краса!

– Все жартуєш, зітхнула мама, але посмішка видала: відступила.

Ми ще трохи поговорили. Я посміхався, навіть жартував. А тоді пішов у кімнату, ліг і дивився в стелю. Вперше прийшла ясність: я не витягну. Машина? Дурна мрія. Мама мала рацію. Я зламався, тихо і без скандалів.

Так. Я здаюсь.

Втомився від постійних поразок, черг, безсонних ночей, відчуття, що життя крутиться на глузливому майданчику.

Найбільше – від Гідри. Усі називали його просто “Гід” – лаконічно, з іронією і певною повагою. Я вигадав краще прізвисько. Маленький акт непокори, що грів мені груди.

Його стало надто багато. Моє містечко невелике, тому я часто бачу, як він роз’їжджає на своєму “Порші” – ненаситний, лисий, хижий. І тоді намагаюся знайти хоч якийсь темний, непримітний кут, щоб сховатися від його погляду. Наче він не інструктор з водіння, а мій персональний демон.

Втомився від його тупих жартів:

– Гарна мрія стати водієм, любчику. Але я не люблю фантастику.

– Блошику, я давно не бачив, щоб людина так відкрито демонструвала – їй не місце на дорозі.

Втомився від себе. Від тиші замість відповіді. Від тремтячих рук. Від щік, що горять, навіть коли нічого не зробив.

Я застряг – заглох під гору, і навіть не знаю, куди котився.

“То Акула. Вчепиться – вже не відпустить, доки не складеш іспит з ним, або не втечеш в інше МРЕО. Більшість обирає друге. Тобі теж так буде легше”, – казав Експерт, який за цей час став ще “досвідченішим”.

Так, мені дійсно “буде легше”. Я сіра “більшість”, типова одиниця в графіку “не склав”.

Та чи принесе втеча бажаний результат? Тут я принаймні розумію, де саме можу обламатись. Знаю маршрути, як свої п'ять обгризених нігтів – до болю і сорому. В новому місті все почнеться з нуля: нові повороти, нові знаки, нові гвинтюки – в шкарпетках з сандалями.

В одному “експерт” помилявся, є ще третій вихід. Я довго думав про нього, і вирішив, що так і зроблю.

З сусідньої кімнати долинув крик болю. І я згадав, чому взагалі вплутався в цю комедію з правами.

***

Признаюсь, до цього року я ніколи не їздив на машині, та й воно було мені не потрібно. Всюди, як вітер, мене ніс мій Мустанг – старенький велосипед із кривим кермом і рипучими гальмами. Але ми з ним розуміли один одного з півоберта.

– Головне шолом не забудь. І дзвіночок, щоб усі чули, що гонщик летить. – жартувала мама.

Вона любила сміятися. Поки не трапився інсульт. Тепер у неї вічні болі в спині та щотижневі поїздки до лікарів в область: фізіотерапія, обстеження, якісь ін'єкції.

Я бачив, як їй важко сидіти в автобусі. Як вона стискає зуби, коли на черговій ямі підкидає сидіння. Як намагається усміхатися і каже з надривом у голосі:

– Все нормально.

Але ж я знав, що нічого не “нормально”. Усмішка була маскою, що тріщала по швах.

У такі моменти мені кортіло покласти маму на м'яке сидіння, увімкнути її улюблену музику й повести зручно, без трясіння і мук.

Але все, на що я був здатен – це прив'язати її до багажника велосипеда і вмикати “Маршрутку” Скрябіна з телефону в кишені. Так і з'явилася маленька мрія.

Я навчався сумлінно: з першої спроби склав теоретичний іспит на двадцять балів – кращий результат. Навіть підказав дівчині поруч – і за це мене ледь не вигнали. Урок: допомога в МРЕО, прирівнюється до державної зради.

Потім була практика. На першому уроці я дуже хвилювався, але Макс, мій інструктор – класний мужик – похвалив мене й перепитав:

– Ти точно ніколи раніше не їздив?

За сорок поїздок він став мені майже другом. Ми теревенили про футбол, роботу, дівчат. Я навіть розказав йому про маму.

На кожну мою помилку він мав стандартну відповідь: “Нічого, страшного, ти лише навчаєшся”. І це працювало – ляпів ставало дедалі менше. Макс навчив мене не лише кермувати, а й вірити, що все буде добре, як у пісні “Океану Ельзи”.