Сьомий рівень. Топ 5 методів боротьби з Гідрою

“Не любиш людей? Стань водієм. Через тиждень почнеш їх ненавидіти свідомо”

Фонд цитат Гідри

Ну привіт, МРЕО. Незмінний старий друже. Ми знову зустрілися.

Місце, де мрії помирають повільно – прямо в черзі, біля віконечка №4. Місце, яке сниться мені щоночі, а я досі не знаю, що означає ця чортова абревіатура. Хоча підозрюю: “Могила Розбитих Емоцій і Очікувань”.

Тут не рахують хвилини – лише вбиті надії. Тут сльози – звична справа. Від щастя, болю, полегшення… Найчастіше – від втоми.

Тут вірять. Сподіваються. Чекають дива. Просять: “хоч би цього разу”. Вдягають щасливі футболки. Цілують талісмани. Це храм наївності, побудований на повторних спробах.

Але я вже не з них. Я більше не тремчу, не шукаю знаків згори, не вірю, що сьогодні пощастить.

Я нічого не прошу. Не чекаю. Я тут, бо так треба. Не за перемогою – хоча, повір, мені вона потрібна до кісток. Я прийшов – бо це частина мене. Іспит – уже не страшне випробування. Це зустріч із собою. І я більше не відводжу погляду.

Щоб не приніс мені цей день – я заберу все з посмішкою. Ще одне “слабенько”? Чергова насмішка? Новий круг пекла з бонусним димом в салоні? Та хоч усе разом. Це вже не битва, це звичка. Іспит пройде. Гідра пробурчить. А я просто повернуся додому. До мами.

*Незламність +10.

Я почувався добре. Зранку добре поснідав – без звичних судом у животі. Ніч минула спокійно. Гідра вирішив дати мені вихідний і не турбував уві сні своєю лисиною.

Сьогодні – без зайвого. Лише пляшка води і документи. Після інциденту на третій спробі я нарешті дізнався, де тут туалет. Просто взяв і запитав. Без драми і трагедії. Блискавка не вдарила, земля не розійшлася, ніхто не крикнув: “Яка ганьба”.

Дивна штука – мозок. Змушує мовчати, коли варто кричати, і нести дурниці, коли краще прикусити язика. Запитати? Та ну. Ганьбитися? О, з радістю.

Я вже вкотре крутив в голові свої “філософські відкриття”, як помітив знайому постать.

Давно його не було видно – вже почав думати, що він вибрався з цього кола. Але ні, ще тут. Блукає між спробами, як і я. Мабуть, так і не покатає мене на своїй машині, як колись обіцяв.

Я підняв руку – “привіт”. Експерт здивовано глянув, а потім повільно попрямував в мій бік.

– Копчику, – вигукнув він замість привітання.

Я навіть не кліпнув. “Копчик” – звучить, навіть трохи поетично. Як символ невдач.

*Пофігізм +5.

– Я починаю хвилюватися. Може, ти тут живеш? Взяти ковдру наступного разу? – знущався хлопець.

– Поки ні, але ще кілька провалів – і отримаю службове житло. Або хоча б іменну лавку, – відповів я з усмішкою, що пахла контролем ситуації.

– Твої жарти, такі ж погані, як і навички водіння, – розсміявся Експерт.

– Та я сам ходячий жарт – і на дорозі, і поза нею.

Він завмер. Підколювати мене – його спеціальність, і я щойно забрав його хліб. Той, хто сміється з себе, обеззброєний – але не вразливий. Неможливо знищити людину словом, якщо вона робить це першою. Шкода, що “експерти” не розуміють цього. Дефіцит самоіронії – їх головна слабкість.

*Вразливість -10.

– Ти занадто розговорився… – пробурмотів він, не зводячи з мене очей.

У його погляді, щось змінилося. Зухвалість зникла. Натомість з'явилося інше… Повага? Тривога? Усвідомлення. Сьогодні я не мішень для сміху. Я той хто тримає мікрофон і задає ритм. Тепер стендап веду я.

– Ну звичайно. Ти ж сам казав, що я гусінь. Ось, скоро стану метеликом. А хтось так і буде підточувати качани до кінця своїх днів, – я поплескав його по плечу і пішов, залишивши зі своїми думками.

*Его Експерта -5; Внутрішня імперія +10.

Я блукав майданчиком, удаючи діловий вигляд – хоча насправді, просто вбивав час. Сонце пекло з ентузіазмом психопата. Я відчував себе стравою дня – пересмаженою, смиренною. Повітря було важке, просочене вихлопами. Раніше, вони збивали мене з ніг, а тепер… навіть трохи заспокоювали. Навколо – тиша. Напружена. Густа. Затишшя перед Гідрою.

І тут голос, який я впізнав би серед тисячі, прорізає мовчання, роблячи цей день ще кращим.

– Копчику, сюди, в машинку! – проспівав він, з фальшивою доброзичливістю, наче гукав цуценя.

Я підійшов до “Пежо”.

– В-О-В-Ч-И-К, – чітко, як на диктанті в другому класі. – Моє прізвище Вовчик. Не Блошик, не Мовчик.

Я зробив паузу:

– Знаю, складно, сам плутав до п'ятнадцяти років. Але я впевнений – колись у вас вийде.

*Іронія +5; Контроль +10.

Сів у авто.

Усередині, як завжди, вікна – на замок, кондиціонер – здох. Гідра не втрачає жодну можливість знесилити ворога і перемогти.

– Іване Дмитровичу, знаю, кондиціонер – це для слабаків, – почав я, коли той вмостився поруч. – Але я, на жаль, не з вашої касти, титанових чоловіків. Можна трохи цивілізації в салон?