Третя спроба

“Не бійся, гірше, ніж було – вже не буде. Хоча… це МРЕО”

Гвинтюк

Ну ось, я знову тут. Той самий майданчик, та сама сковорідка під ногами. Але цього разу – без тремтячих пальців. Я більше не розглядаю туфлі. Бо їх немає. Кросівки – мій новий дрескод. А “смокінг” агента 007 – спокійно замінено на шорти й футболку. Комфорт понад усе.

Вода зі мною – цього разу я мудріший. З рюкзака виклав усе зайве: залишив тільки документи та шкарпетку на удачу. Зробив ковток і ненадовго відчув спокій… коли на горизонті з'явився знайомий персонаж. Хто б сумнівався.

– Ну і цирк, ти тоді влаштував, – скривив усмішку Ескперт, – Гід приїхав, а тебе нема. Потім з'являєшся – червоний, мокрий… Ти б себе бачив. Я вже подумав, що ти здався.

Сцена справді була ще та. Друга спроба. Три помилки за п'ять хвилин. Зазвичай інструктор везе невдаху назад, якщо іспит провалено на маршруті. Але я не хотів сидіти поруч з його зверхнім мовчанням. Пішов пішки. Було жарко, ніяково, але по-своєму правильно.

Я подивився Експерту в очі, мабуть, уперше і тихо проговорив:

– Я просто… не люблю здаватися.

– Та не скажеш. Спочатку ти більше нагадував фікус, ніж людину з характером.

– Та я розгубився, – промовив трохи винувато і стиснув плечі.

Помовчав і додав:

– Ти, мабуть, усіх новеньких так “приймаєш”?

– Лише особливих. Не міг пройти повз такий талант. Ти – як гусінь, що намагається злетіти, – розреготався він.

З ним завжди так: не встигнеш зрозуміти він сміється з тебе, чи підтримує.

– Ну… дякую, напевно, – посміхнувся я і зробив ковток із пляшки.

– Ага, не звикай. Побачимо, як будеш співати після наступного “концерту” з Гідом, – хмикнув він і пішов насвистуючи собі під ніс.

Мене переповнило дивне відчуття спокою. Воно було непропорційним моїм досягненням. Але ж хто я такий, щоб сперечатися?

Не накосячив у діалозі з Експертом – і це вже маленьке диво. Зранку перекусив бутербродами. Вночі вдалося поспати кілька годин, хоча сни були щедро приправлені підколами Гіда. Дякую, підсвідомість. Та загалом почувався… нормально. Або принаймні не на межі нервового зриву – вже непогано.

Може сьогодні мій щасливий день, і я нарешті складу?

Піднесення тривало недовго: закортіло в туалет. Я випив стільки води, наче збирався здавати не іспит, а аналізи. Де тут вбиральня – загадка. Питати – соромно. Терпів. З кожною хвилиною – з усе меншим ентузіазмом.

Черга наближалася зі швидкістю поштового голуба без навігатора. Зате “туалетна криза” бігла попереду з кубком чемпіона.

Я бродив по майданчику роблячи поважний вигляд, а насправді нишком шукав очима туалет.

“Може, він усередині?..” – промайнуло в голові, коли голос Гіда безжально вирвав мене з роздумів:

– Копчик! Ти де?

Я підійшов, як зразковий учень. Міхур мав от-от скласти свій екзамен – без права на апеляцію.

– Вовчик, – виправив я.

– Та ти б одразу сказав, я ж не телепат, – сказав він так щиро, що я майже повірив. Майже. – Ну що, кави чекаєш? Залазь, Вошику!

Я стиснув зуби. Не Вошик, не Копчик. Я – людина. Просто людина, яка дуже хоче скласти іспит і попісяти.

Усередині – Африка, як завжди. Лише слонів не вистачало… хоча ні, ось і він – поважно вмощується на пасажирське сидіння. Я посміхнувся.

– Чого либу тягнеш? Це іспит, а не фотосесія, – буркнув Гід не відводячи від мене погляд.

Ну от, світ повернувся у звичну орбіту.

Я не відповів. Потягнувся до кондиціонера – ковтка свободи, – як Гвинтюк вибухнув:

– Не чіпай, тут мікроклімат!

Я відсмикнув руку. Видно, доведеться терпіти цей “мікроклімат” і чекати, коли на мені з'явиться рум'яна скоринка.

Тим часом Гід прикріпив камери, які виглядали підозріло вимкненими. Здавалося, вони тут просто для краси, або залякування.

Потім трохи опустив вікно – я вже зрадів: свіже повітря, нарешті! Але за мить дим ударив просто в обличчя. Ну, супер…

Я ввічливо попросив його не палити – сподіваючись, що моє прохання не потоне в тумані нікотину.

– А ти думав, чому я досі не в дурці? Заспокоюю нерви, як можу, – промовив Гвинтюк затягуючись, і знову пішов у димову атаку. Якщо так триватиме, я буду кашляти частіше, ніж робити помилки.

Атмосферу завершував музичний супровід: з динаміків знову лунала тягуча, кацапська лірика. Не здивуюсь, якщо вдома він тримає сервіз із серпом і молотом, який ніжно обіймає перед сном і каже: “От ето била страна…”

– Готовий? Покажи мені майстер-клас, любчику, – сказав Гід завершивши брифінг.

Я зробив усе більш-менш вправно: з другого разу відвоював позицію в сидіння, приручив ремінь, перевірив дзеркала (бокові теж). Попросив Гвинтюка пристебнутися. Вже щось. Раніше, це була дуель. Сьогодні – збройне перемир'я.