Перша спроба

Майданчик біля сервісного центру гудів, як вулик. Люди в черзі тримали документи й останню надію. Вітер підслуховував їхні страхи й доносив до мене уривки – про маршрути, шанси, якогось “гіда”. Все це – під акомпанемент сонця, яке явно плутало календар.

Квітень вирішив влаштувати літо достроково. Більшість прийшли в футболках і шортах, деякі дівчата – у спідницях. А я… я виглядав, наче загубився дорогою на весілля.

Біла сорочка щільно прилипла до спини, мабуть, намагалася отримати прописку. Костюмні штани, забрудненні дорогою на велосипеді, красномовно натякали: шлях до великої мрії лежить через болото.

Я стояв якомога далі від інших. І розглядав свої лаковані туфлі. Вони безглуздо блищали, схожі на мою надію, що охайність може компенсувати трясучі руки.

З шумного гурту відокремився хлопець і швидким кроком попрямував до мене. Його тінь накрила моє взуття, намагаючись закрити від сорому.

– Красиво вбрався, – скривив усмішку. – Це ти на іспит прийшов, чи на співбесіду в банк?

Я почервонів миттєво – тіло вирішило здати мене з потрохами. Спроба посміхнутися провалилася: щелепа приросла до обличчя.

– Перший раз? – хлопець зміряв мене поглядом.

Кивнув – як слухняний. І знову втупився в черевики, які раптом стали надзвичайно важливі.

– Ну, ще не пізно втекти, – усміхнувся юнак, голосно, щоб усі почули, і легенько стукнув мене в плече. – Он, бачу, велосипед у тебе добрий. Може твоя стихія все-таки двоколісна?

– Може… – пробурмотів я.

Але подумки уявив, як він крутить педалі без сідла – веселий хлопець, веселі пригоди.

– В мене сьогодні четверта спроба, – додав він з показовою впевненістю. – Через тиждень, думаю, буду вже за кермом. Можливо й тебе колись покатаю, якщо сидіння не зіпсуєш.

– Хто в тебе приймає іспит? – продовжував він, а я вже мріяв провалитися крізь землю…

– Гвинтюк Іван Дмитрович, – тихо промовив я.

– Ого, оце ти влип, я знаю, про що кажу – похитав головою досвідчений юнак (три невдалі спроби це майже експерт). – То Акула. Вчепиться – вже не відпустить, доки не складеш іспит з ним, або не втечеш в інше МРЕО. Більшість обирає друге. Тобі теж так буде легше.

– Його всі називають “Гід”, – продовжував він, – по ініціалах. Але, як на мене, йому більше підходило б якесь ім'я на літеру “А”. Антихрист, або Аспід, якщо розумієш про що я, – хлопець змовницьки підморгнув.

Я посміхнувся, ніби дізнався, що вихід є – але через вікно п'ятого поверху.

“Експерт” ще трохи потішив себе моїм мовчанням, кілька разів уколов словом і, втомившись від власного блиску, поплентався назад до юрби.

“Дивний якийсь”, – долетіли до мене його слова з натовпу, а потім — сміх.

Звісно дивний. Вночі не зімкнув очей, бо думки водили хороводи. Апетит пропав ще зранку, натомість прийшла нудота. Спека тиснула. А язик пішов у відпустку, його замінили нерви.

– Нічого, настане мій зоряний час – буркнув я. Щоправда, швидше за все – в іншій галактиці.

Такі, як Експерт миттєво вловлюють слабкість – і не пропускають жодної нагоди “продати” тобі поразку з додатковими “подарунками” у вигляді насмішок.

Його слова залишили по собі тягучий осад. Я залишився сам на сам із думками, які миттєво почали мене гризти.

Черга тягнулася нескінченно довго. Здавалося, час вирішив перепочити. Секунди лежали на шезлонгу й сьорбали коктейль з моїх страхів.

Повз мене снували учні. Ті, хто не склав – схиливши голову, ніби залишили частинку себе на залитому сонцем майданчику. Інші — з відчуттям, що отримали права на володіння Всесвітом.

Повітря було настільки насичене бензином і гаром, що його сміливо можна було розливати в каністри. Ще кілька вдихів – і замість “Склав/Не склав” буде “Стабільний/Критичний”.

Я стояв у тіні, задихаючись. Тихо кляв себе, за те, що не взяв води. Натомість рюкзак був набитий по саме нікуди: книга “Процес” Кафки, шоколадний батончик, на випадок паніки (розталий), розряджений павербанк, маска з ковідних часів, блокнот з планами на життя (порожній), самотня шкарпетка і документи.

Втамувати спрагу лишалося хіба що ідентифікаційним кодом.

Але попри все я вірив. Дійсно вірив, що зараз сяду в кляту машину й складу іспит з першої спроби. Я вмів їздити. Макс завжди хвалив мене. Все вийде. Інакше навіщо я тут?

Заплющив очі й уявив мамину посмішку. Ту, справжню, яка зникла десь між квитанціями, ліками й мовчанням на кухні. Якщо я здам – вона знову з'явиться, хоч на мить.

Та натомість з'явився мій екзаменатор – Гвинтюк. Пристаркуватий дядечко, невисокий (всі проблеми людства – через низьких), із круглим черевцем та лисою головою. Але найбільше в його образі вбивало відверте знущання зі здорового глузду – білі шкарпетки в сандалях.

У звичайній ситуації він не викликав би у мене нічого окрім посмішки, але коли в руках старого твоє майбутнє – не до жартів.

А от він був не проти повеселитися:

– Копчик! Хто з вас Копчик? – кричав Гвинтюк на весь майданчик.