Глава 9. Все ще була тепла осінь

ГЛАВА 9

Зима поступово відходила, а з нею прийшла весна. Ми відчували, як змінюється настрій у місті, і знову хотіли вирушити досліджувати його околиці.

— Пропоную знову піти на світанку! — вигукнула Влада одного вечора.—Посидімо та зустрінемо його десь у гарному місці!

— Давайте! — підтримала я.

***

Щоб було трохи веселіше, ми вирішили спати окремо: я в кімнаті з Лізою, а Влада з Льоною. Не знаю, чим займалися ті двоє, але нам було більш ніж весело. Провести цілу ніч без сну — завдання не з легких! Ми пили чай, балакали, грали у "правда чи дія". Я навіть читала їй уривки з фентезі, але вона явно не оцінила моєї любові до цього жанру. До речі, ми одяглися в одяг нашого світу — так було зручніше, ніж зранку тинятися в сукнях.  

Коли пробило п’ять годин ранку, ми, крадучись навшпиньках, вийшли з дому й зустрілися на розі з іншими "втікачами".  

— Слухайте, а куди ми йдемо? — ми йшли вузькою вуличкою сплячого міста, яке ще було вкутане легким туманом.  

— Я знайшла таке класне місце! — вигукнула Влада. — Ви не пошкодуєте!  

— Це ми ще побачимо! — розсміявшись, ми рушили за нашим "Сусаніним".  

Коли ми обійшли вже половину якогось невідомого поля й пару разів, здається, звернули не туди, то все ж дійшли до того місця, куди прагнули.

І ось ми знову на схилі, який відкриває вид на нескінченні простори, де земля і небо зливаються в далекій перспективі. Невелика галявина, залита першим світлом світанку, ніби створена спеціально для нас. Трава тут м’яка й соковита, а серед її зелені видніються тендітні польові квіти: білі ромашки, ніжно-рожеві дзвіночки та яскраві жовті кульбабки, які ніби вітають нас у своїй країні тиші й спокою.

Ми обережно розстелили плед на цьому природному килимі. На ньому стоять коробочки із суші — нашою маленькою, але вже незмінною традицією, що додає цього дня особливого шарму. Ми до речі, їх самі зробили!

Поруч стоять паперові стаканчики, у які ми налили рожеве шампанське з блискітками. Воно відбиває перші промені сонця, створюючи маленький танок світла, ніби всередині кожного стаканчика ховається шматочок ранкового неба. Ці мерехтливі іскорки нагадують, що цей момент особливий, ніби створений, щоб залишитися з нами назавжди.

Ми мовчки дивилися на горизонт, чекаючи перших променів сонця. Коли воно нарешті з’явилося, це було настільки красиво, що неможливо було відірвати очей.

В мене у голові почали вспливати образи того, як ми тут опинились, всі ці події які ми пережили разом. Бал з іншими расами, перше кохання, зимові ігри, теплі вечори...

— Дівчата, давайте пообіцяємо, що ми ніколи не забудемо одна одну, — тихо сказала Льона.

— Обіцяємо, — відповіла Ліза.

— Як таких, як ви, можна забути? — додала Влада зі сміхом.

Ми чокнулися стаканчиками й посміялися, дивлячись на сонце, що піднімалося. Цей світанок у іншому світі, був просто незабутнім. Я завжди любила весну, не тільки тому що мій день народження буде за декілька днів, а тому... Тому що це пора коли все навкруги оживає та прокидається від холодного характеру зими. Зовсім не по темі, але цікаво, що дівчата подарують мені? Ми так старалися для кожної з них, коли вигадували подарунки та як відсвяткувати. Я вже очікую чогось неймовірного!

Я подивилась на дівчат, які вже склонилися над їжею та обирали найсмачніший шматочок, та посміхнулася. Перевела погляд на тепле сонечко, яке починало виднітися та прикрила очі, щоб підставити обличчя під його теплі промені. Мені тут починає подобатися...

***

— Ай!

— Що сталося? — я розплющила очі й подивилася на Лізу.

— Що у тебе в куртці лежить? — вона встала з моєї джинсовки й обтрусила своє джинсове плаття.

— Та нічого наче, — я подивилася на місце, де вона сиділа.

— Ти це, обережніше, а то в озерце впадеш! — хихикнула Владусина.

— Фіолетововолосим слова не давали! — вона глянула на неї. — Тепер я тобі фото для Інсти не скину!

— Ой, ну й не треба! Ви хоч ельфів своїх докликалися? — єхидства їй було не позичати.

— Не сип сіль на рану… — я удавано зітхнула й піднялася. Треба йти додому, бо мама хвилюватиметься.

— До речі, мені Льона щойно написала, що завтра приїде в місто.

— Чудово, завтра якраз і зустрінемося, а я додому. — Обтрусивши осіннє листя з куртки, я вже збиралася йти, коли мене зупинило запитання.

— А чий це блокнот? — Лізі тримала в руках рожевий шкіряний записник.

— А ти подивися, що там... — Влада підійшла ближче й зазирнула в нього.

— Ну сто відсотків — це почерк Діани! — вона розсміялася й простягла блокнот мені.

Я відкрила його й побачила дуже дивні записи...

“1. Імперія Мантикор;
2. Релігія — Хранителі;
3. Класова система: імператорська родина, герцоги, графи, віконти, барони, баронети;
4. Раси: ельфи, дроу, эрхани, летуари...”

Здивовано гортаю далі й натрапляю на якісь біографії…

— Естель Сальватор... Мері Сарліно... Лінч Романо... — я читала й не могла зрозуміти: це ж мій почерк…

На останній сторінці була ледь помітна примітка (яка, клянуся, зникала на моїх очах!):

“Якщо ти не пам’ятаєш, то нічого, головне знай: магія — існує, ельфи — поганці, а наша дружба — назавжди!

P.S. Думаю, тут матеріалу на цілу книгу вистачить.”

— Твої записи? — дівчата весь цей час дивилися на мене.

— Так… — я притисла блокнот до себе та затамувала подих. — Пішли додому?

— Ага... — Ліза зітхнула. — Завтра контрольна з математики...

— А ви вивчили вірш на укр. літ?

— Тільки не це… — дружне зітхання розлетілося над озером, у якому кілька хвилин тому відбивалися західні промені сонця.

У невеликій країні... У маленькому містечку на околиці... Все ще була тепла осінь...