Глава 8. Труп у мішку

ГЛАВА 8

— Слухай, я тут записала тих, кого пам’ятаю, але от не знаю, чи вписувати сюди “Воландеморта”? — я постукувала ручкою по столу, спостерігаючи за сніжинками.

Минув уже тиждень із дня народження Влади, а скоро настане черга Лізи. Зараз я займаюся дуже хитромудрою справою — складаю список "чоловіків" цієї самої особи.

— Ні! Мені на нього все одно! — заявила вона, зробивши манерний жест рукою.

Ні, ви не подумайте, Воландеморт — це не той, що без носа. Це хлопець, який подобався (а мені здається, що досі подобається) Лізі. Він отримав таке прізвисько, бо в стінах школи ми не могли відкрито про нього говорити. Так і вийшло, що він — "той, чиє ім’я не можна називати".

Якось у початкових класах він зламав для неї олівець (усієї історії я не пам’ятаю, але точно знаю, що це було важливо), і з того часу він став Воландемортом. Хоч вона й каже, що їй байдуже, але я все одно маю сумніви.

— Гаразд, не буду писати, — сказала я, а сама тихенько вписала його ім’я.

— Скільки їх там уже?

— Хм... Здається, чотирнадцять, але це не точно...

— Ох...

— Ти хоча б інколи веди переоблік своїх "чоловіків" і повідомляй їх про це, а то дехто з них навіть не в курсі, що вже розлученні, — я засміялася. — Впевнена, Дженсен і Джаред точно цього не очікують.

— Пф... — вона закотила очі. — У них є дружини й діти! Вони мене зрадили, тому я маю право з ними розлучитися!

— Як скажете, міледі... — я фиркнула й почала малювати закарлючки на листку.

Поки зосередилася на цьому, Ліза відійшла в сторону в пошуках якоїсь книги на полицях.

— Знову дурницями займаєшся! — заявила Влада, яка, до речі, тепер теж стала русою, хоча трохи темнішою (напевно, тонік ще не змився до кінця).

— Я думаю, що подарувати... Не відволікай... — пошепки сказала, та продовжила зосереджено малювала дрібні візерунки.

— Ну як придумаєш, скажи... — Вона сіла на сусідній стільчик праворуч від мене (прямо як у школі).

— А ти не хочеш мені допомогти? — скептично підняла я брову, відкидаючись на спинку стільця.

— З чим? — Ліза з’явилася тут як тут.

— Та так... Придумуємо план із захоплення цього світу, — я спробувала крутити ручку між пальцями, але нічого не вийшло.

— Не буду відволікати, піду поговорю з Льоною.

— О! Я з тобою! — Влада рушила за Лізою, а я залишилася одна.

Думати, що подарувати, було нелегким завданням. Плакат із кульками? Гарна ідея, але не для цього світу. Одяг? Це вже було... О! А якщо залучити одного з її "чоловіків"?

***

— Кажи, що робити?

— Збирай голову...

— Це я вже зробила, а далі що?

— Прикріплюй до тіла.

— Як?

— Мовчки!

— Ну, Діано, як мені склеїти ці дві картонки? — Льона сиділа біля голови Анатолія (ми не вбивці, просто роздрукували одного з її "чоловіків" майже у повний зріст і тепер приклеюємо його на картон. І хоч це світ магії, але принтери тут існують). Я взагалі була в шоці, коли дізналася, що вони можуть просканувати твою голову та надрукувати картинку яку ти собі уявляєш. Таке взагалі можливо уявити?

— Слухай... А може, варто було спочатку зробити основу, а потім кріпити його? — я, вся перемазана клеєм, сіла на підлогу й оглянула нашого майже не пошкодженого корейця.

— Варто було, — вона почала сміятися. — Тільки про це треба було подумати раніше!

— Ти теж могла запропонувати цю ідею. Я ж друкувала й придумувала, де вкрасти коробки!

— Так, — Льона почала вертіти в руках його голову, — зараз клеїмо, а зверху обмотуємо скотчем!

— Геніально!

Шкода, що Влада не змогла приєднатися, але захворіти міг кожен, тож судити нам не варто.

Після півтори години клопоту, майже п’яти метрів скотчу та чималих нервів ми таки доробили Техена! (тут могло бути ім’я гурту, але мені за рекламу ніхто не платить, а могла б заробити "купу" грошей!).

— А як ми його пронесемо, щоб ніхто не помітив? — Льона задала цілком логічне питання.

— Хм... Є мішок? — я змовницьки підморгнула й засміялася, як мультяшний лиходій.

— Іноді ти мене лякаєш... — чесно зізналася вона.

— Сама себе іноді лякаю!

І ось іду я, а за мною Льона тягне "труп у мішку", тьху ти! Анатолія, звісно, але не трупа. Ви мене зрозуміли. Іду й думаю: а якщо ми когось зустрінемо дорогою? Потім відмахуюся від цієї думки й сама собі сміюся. Одним трупом більше, одним менше!

***

Зрештою, наш шлях привів нас до їдальні. Вона була майже порожньою — лише кілька слуг метушилися біля столів, розставляючи страви для сніданку. Ми сіли за стіл та стали чекати на Лізу.

Льона, озираючись, зашмигнула всередину, обережно, але рішуче тягнучи за собою величезний мішок.

— Ви точно впевнені, що це гарна ідея? — прошепотіла вона, присідаючи поруч.

— Льоно, це не просто гарна ідея, це найкраща ідея! — впевнено заявила Влада, з азартом поглядаючи на іменинницю.

Ліза входячи до їдальні з підозрою глянула на нас:
— Чому у вас такий вираз обличчя?.. Що ви задумали?

Я відкашлялася й зробила вигляд, що нічого не чула.
— Тож, люба Лізо, настав той момент, коли ми можемо тобі офіційно вручити твій подарунок!

Льона з драматичною паузою поставила мішок перед Лізою, ніби це був скарб якогось імператора.

— Ось він, твоє святкове диво! — Влада усміхнулася так, ніби збиралася вручити їй ключі від особняка.

— Боже, тільки не кажіть, що там якась дурня, — нервово засміялася Ліза, проте в її очах вже горіла цікавість.

— Ну ж бо, відкривай! — я підштовхнула її ліктем.

Ліза глибоко вдихнула, наче готувалася до чогось доленосного, потім взялася за край мішка і різко його розв’язала.

Спершу вона просто дивилася.

Потім кліпнула.

А потім її рот відкрився, а очі округлилися настільки, що, здавалося, могли випасти.

— Ви… серйозно?!

Перед нею, акуратно склеєний, стояв Техен. У повний зріст, з ідеально вирізаними деталями, ніби його щойно відправили з іншого світу.

— Ні… ви не могли… Я не вірю! Як?!