Глава 7. Сніжний вечір

ГЛАВА 7

— Ді, ти ж не дуже через нього засмутилася? — запитала Льона, лежачи в нічній сорочці на нашому ліжку.

— Та ні, — я посміхнулася. — Бог із ним! Ще цього бракувало.

— Льон, краще розкажи, що сталося на другий день балу, — Ліза вийшла з ванної й сіла поруч. — Нас тоді не було, а нам цікаво!

— Короче, слухайте... — вона вмостилася зручніше.

— Стій! — я раптом схопилася й почала метушитися, шукаючи рожевий блокнотик, який мені люб’язно тут надали. — Секунду…

— Котик, а навіщо ти все це записуєш?

— Ну як це навіщо? Щоб були спогади! — я з тріумфом дістала блокнотик і сіла в крісло, щоб зручно писати. — От уявіть, якщо ми повернемося додому й усе забудемо або…

— Досить! — вони хором закричали й почали сміятися.

— Гаразд, давай, починай.

— Отже, у нашій імперії є одна впливова родина, герцогство. У них є герцог, троє синів і одна донька. Ця донька — Естель, радниця кронпринца. Вона з дитинства служить імперії.

— Це та, що сперечалася з дамою в жовтому платті? — уточнила Ліза.

— Ти про ту, що в чорному платті?

— Та сама, яка була відповідальною за охорону у палаці? — я побачила здивовані погляди подруг. Ну, помічаю я такі деталі, і що з того? Може, книгу про це напишу!

— Так, це вона. Так от, її оголосили нареченою кронпринца! Уявляєте?

Ми не зрозуміли, чому це мало б нас вразити. Ну, наречена й наречена, хіба це погано?

— Ох… Нічого ви не розумієте! Так не можна, вона ж радниця!

— Тим більше, імператор міг обрати більш підходящу наречену, — я почала роздумувати вголос. — Династичний шлюб приніс би більше користі. Їхня родина й так вірно служить імперії, тож це дивний союз.

— Ось-ось! — Льона кивнула, підкреслюючи мої слова.

Я все це старанно записувала, поки Ліза скаржилася на мій почерк. Ну нормальний він у мене!

Ми так і не знайшли способу повернутися додому. У цьому світі, звісно, цікаво, тут є магія, але це не наш дім. Це не наша родина, і ми тут живемо під чужими іменами.

— Льон, яке сьогодні число? — спитала Влада, яка більше не була фіолетововолосою (усе-таки фарба змилася).

— Шістнадцяте число зими, а що?

— Шістнадцяте? А коли ми прибули сюди, ще була осінь?

— Ну так.

— То у мене через два дні День народження! — урочисто вигукнула Влада.

— Точно, у тебе ж вісімнадцятого грудня? — я невинно подивилася на неї.

— Ні, тридцять дев’ятого березня!

Ми дружно засміялися й вирішили обговорити все завтра.

***

— Пішли!

— Але там темно!

— І що?

— Ну не хочу…

— Та годі тобі, мама ж дозволила, до того ж тут недалеко.

— Переконали…

Я неохоче вдягнула плащ. Як кажуть, бажання іменинниці — закон. Тож посеред ночі ми рушили до ялинки.

Спершу все виглядало дуже мило. Зранку ми були зайняті приготуваннями: Льона поверталася з іншого міста, на кухні готували суші за нашим рецептом, а ми з Лізою курирували подарунок. Це була термокружка (не питайте, звідки вона взялася).

Увечері ми сіли за святковий стіл, їли суші й розповідали різні історії. Потім, не знаю, як це сталося, але Влада вже кидалася у Льону косметикою, і так зарядили їй тушшю, що ми аж злякалися.

— Ай!

— Що «ай»? Не прикидайся! — сміялася Влада.

— Та боляче ж! — обурювалася Льона.

— Ой, годі тобі!

Про те, як ми потім кидалися серветками й билися подушками, я взагалі мовчу. Влада й Льона зробили собі бомбезний макіяж зі стрілками й блискітками, Ліза теж не відставала, а мені вистачило просто туші на віях.

Ось так ми сміючись вийшли на вулицю.

Сніг літав у повітрі, сугроби лежали купками вздовж очищеної дороги, а зорі мерехтіли на небі. Пройшовши кілька вулиць, ми дійшли до ялинки. Людей не було, вогні сяяли, а ялинка оберталася на підвищенні.

—Як тут гарно...— Лізі зупинилась та почала розглядати ялинку.

—Та так собі.—скептично сказала Влада й сміючись додала:—У нашому місті кращу ставили!

—Ха-ха-ха!— ми мало не повалилися від сміху, звісно що у нас ніколи не стояло таокї ялинки!

Ліза, Влада, Льона та я, не гаючи часу, розділилися на "команди" й заходилися ліпити сніжки. Ліза, сміючись, сховалася за ялинкою, обережно визираючи з-за гілок, тримаючи в руках готовий "снаряд". Влада за мною з притаманною нам інколи серйозністю обговорювали тактику атаки, формуючи ідеально круглі сніжки, які складали в маленький замет біля себе. А Льона, сміючись і дражнячи суперниць, раптово кинула першу сніжку.

— Ага! Тримай! — закричала вона, влучно поціливши в Лізу, яка спробувала ухилитися, але марно.

— Дурепа! Я ж у твоїй команді!— вона сміючись почала відтряхуватись від снігу.

— Ми зараз покажемо, хто тут головний! — засміялася Влада, влучивши обох одночасно, чим викликала хвилю обурених вигуків і сміху.

Сніг кружляв у повітрі, коли ми, як діти, бігали навколо ялинки, голосно сміялися й щосили намагалися "перемогти". Ліза хитро сховалася за великим заметом, але Влада швидко помітила її й накинулася з цілим "арсеналом" сніжок. Льона, замість того, щоб брати участь у битві, скористалася моментом і почала будувати невеличкого сніговика неподалік. За що й отримала на свою голову шквал сніжків від нас!

Повернувшись додому, ми ще довго сміялися й розмовляли в кімнаті. Я лягла на ліжко й мрійливо дивилася у стелю, згадуючи всі ці моменти. Обовʼязково запишу їх, але завтра...

***

Наступні дні після святкування минули швидко. Ми продовжували жити в цьому світі, хоча запитання про те, як повернутися додому, залишалося відкритим.

— Слухайте, — я вирішила звернутися до подруг одного вечора, сидячи біля каміна, — ви коли-небудь замислювалися, а якщо ми взагалі не повернемося?

Влада, яка сиділа поруч, кинула на мене скептичний погляд:

— Це ти так натякаєш, що ми тут назавжди?

— Ні, я просто думаю… А раптом?