Глава 5. Пригоди на балу почалися

ГЛАВА 5

Дурна алергія! Треба буде з’ясувати, які тут божества, як у них із харчуванням для в’язнів (провсяк випадок) і найголовніше — чи є тут ельфи!

— Не відволікайся! Пиши далі!

Я не знаю, скільки ми там пробули, але насміялися ми добряче. І навіть коли прийшов хтось у формі, щоб сповістити про обід, ми його мало не проігнорували. Пізніше я захопилася однією книгою, яка була наповнена древніми міфами й легендами.

У ній йшлося про Хранителів, які створили імперію Мантикор і називали її священною. Щоб стежити за своїм творінням, вони залишили тут своїх нащадків — світлих. Але більше про них нічого не було сказано. Я відклала цю книгу й почула сміх дівчат.

— До речі! Треба дізнатися, що тут із датами.

— У сенсі? — я обережно відклала ще одну старовинну книгу.

— Ну, ми могли б тут відзначати свята, а потім, коли повернемося, і в нашому світі святкувати!

— Уявіть, як це буде круто!

— Ще б пак! — я посміхнулася, але подумала про себе, що не факт, що ми повернемося...

Минав місяць. Нас із дівчатами геть замучили! Етикет, танці, і навіть філософія — навіщо це все?! Але радувала думка, що ми побуваємо на справжньому балу. З розкішними сукнями, статними кавалерами в костюмах і…

***

— Дівчата! Ви не повірите! — до нашої кімнати влетіла Льона. — На бал прибудуть представники інших рас! Ерхани, ельфи, вампіри, дроу і навіть летуари!

— Хто-хто? — ми всі троє витріщилися на неї.

— Ну... Ви що, не знаєте? — вона закотила очі. — Ерхани — це демони, вампіри...

— Стоп, ми знаємо про вампірів і ельфів, а інші хто? — я швидко дістала аркуш і почала конспектувати її пояснення.

Якщо коротко, то дроу — це темні ельфи, і цим усе сказано. А летуари — це щось на кшталт перевертнів. Вони можуть перетворюватися на тварин, здається, на різних, але хто його знає?!

А якщо продовжити мої роздуми про минулий місяць... То ми справді подружилися з Льоною, як ніби це і є наша Аліна. Хоча, хто знає?

Ліза любила гуляти з нею вранішніми вуличками, коли все місто ще спить, і навколо на милі жодної живої душі. Влада знаходила в ній чудову співрозмовницю, поки я пропадала в бібліотеці. Ліза тим часом намагалася створити кулінарний шедевр (вирішила, що в іншому світі це вийде, але не тут-то було!).

А я… Я дружила з Льоною з п’ятого класу. Тому просто відчувала себе комфортно поруч із нею. Але є одна річ, яка об’єднує Льон, Алін і Аілінію у всіх світах: любов до яблук і нелюбов до голубів!

— Я трохи вмію співати, кажуть, що гарно...

— Ми й не сумнівалися! — вигукнули ми в один голос.

— Влада теж чудово співає! — я миттєво здала подругу.

— Ей, ні... — вона, як завжди, відмахувалася.

— Якби це було не так, ми б так не говорили! — підтримала Ліза.

— Саме так! Прийми це, Влад, і просто змирись!

— Ну, можливо, трохи... — навіть у цьому світі з нею важко було щось зробити.

— Пропоную створити музичну групу! — я оголосила свою, на мою думку, геніальну ідею.

— Ну так, — фиркнув наш юний естет, — як і минулого разу…

— Ой, та годі вам! — я захопилася азартом. — Подумайте тільки, ви співаєте, Ліза грає на гітарі, Льону можемо натренувати на барабанах, а я...

— А ти?

— А я буду організатором!

Кімнату залив мелодійний сміх, і це, без сумніву, було підтвердженням моєї ідеї!

***

Тижні до грандіозної події промайнули дуже швидко, як і сам бал. Хоча він тривав п’ять днів, але, як на мене, їх було замало.

— Ну, — Льона підштовхнула мене ліктем, — він прийшов?

— Ні! — я скривилася. Моїм мріям не судилося збутися…

У перший день ми були напрочуд гарні, у сукнях небесно-блакитного кольору. У кожної був свій фасон, який вона хотіла. Влада взяла за основу плаття з мультфільму «Барбі: Принцеса острова» й трохи засмутилася, коли в них не знайшлося павиних пір’їн. Ліза, як завжди, створила виклик для швачки:

— Ох... Я хочу не надто довге, але й не коротке плаття. Щоб воно було не надто пишним, але й не облягаючим… — вона на секунду замислилася. — А корсет…

— У кристалах Сваровскі! — я підло хихикнула й сховалася за шторою.

Єдина, на кого у швачки залишалася хоч якась надія, це була я. І я виправдала її очікування, сказавши, щоб вона зробила на свій смак. Причин було кілька: я не розуміла місцевої моди й узагалі не вмію вибирати.

Далі настала черга вибору аксесуарів. Дівчата довго сперечалися, які прикраси краще підійдуть до їхніх образів. Льона обрала стриманий набір із перлин, Ліза — сріблястий кулон і сережки з камінням, а Влада зупинилася на масивних прикрасах, що нагадували стародавні артефакти.

Вечори перед балом ми проводили, репетируючи танці. Льона командувала, виправляючи наші кроки: «Ні, це неправильно! Ді, твоя нога має бути тут, а не там!» Ліза постійно сміялася, забуваючи рахувати кроки, а Влада примудрилася кілька разів наступити мені на ноги. Але до вечора перед балом ми вже почувалися впевнено. Ну, майже.

У день балу нас розбудили рано. Довелося сидіти по кілька годин, поки перукарі робили складні зачіски з плетінням і локонами, а візажисти підбирали ідеальний макіяж, щоб підкреслити наші образи. Коли ж усе було готове, ми вперше побачили себе у дзеркалах і замовкли. Здавалося, що перед нами стоять справжні аристократки.

Перед самим балом хвилювання накривало хвилею. Ми стояли перед величезними дверима в залу, ловлячи останні інструкції від Льони: «Не забувайте про манери, посмішки, і не намагайтеся сперечатися з місцевими аристократами!» Я жартома кинула: «Ну, хоч ельфів тут немає!» На що Ліза загадково посміхнулася: «Побачимо…»

— Пам’ятайте, — прошепотіла наша місцева подруга, — Ліза — Джейн, Влада — Лу, а Ді — Емі.

— У Лізи ім’я як ім’я, а в нас звуки… — прошепотіла Влада.

Я ж переглянулася з Лізою й тихо всміхнулася. Саме ці імена я використала в сценарії для книги, де ми були головними героями. Може, це знак написати новий сценарій?