Глава 4. Який саме це світ...

ГЛАВА 4

Він підняв брову, ніби зацікавлено, і явно чекав продовження мого монологу. Тож я продовжила:

— По-перше, подивіться на наш одяг — він явно відрізняється від вашого. По-друге, ми можемо розповісти вам речі, про які ви навіть не здогадуєтеся. І, зрештою, як ми, такі тендітні й милі дівчата, можемо принести зло?

Його губи ледь помітно смикнулися, він майже посміхнувся.

— Це може бути хитрощами Республіки Франц, — він відкинувся на спинку крісла, усміхаючись уголос. — Хто знає, які в них там одяг і технології. А щодо «тендітних і милих», то в розвідці працюють і не такі красуні, і не тільки в нашій імперії.

Так… Республіка Франц? Щось зовсім незнайоме. Значить, ми не в минулому, а в іншому світі! От це пощастило так пощастило!

— Чому усміхаєтеся, панянко? — він встав і підійшов до дверей, трохи їх привідкривши.

— Просто зараз усвідомила, наскільки ми влипли…

— Ха, ви навіть не уявляєте, наскільки! — сказав він із майже веселим тоном. Потім гукнув кудись за двері.— Приведіть сюди Аілінію

Через хвилину двері розчинилися, і до кімнати увійшла вродлива дівчина. Невисока, тендітна, зі смаглявою шкірою й кучерявим темним волоссям, що гармонійно доповнювали її карі очі. Щоправда…

— Льона?! — вигукнули ми втрьох одночасно.

Дівчина здивовано подивилася на нас, поправила легке блакитне плаття й перевела погляд на чоловіка.

— Батьку, ти кликав?

— Алі, — він усміхнувся їй ніжно, — ці троє у твоєму розпорядженні. Думаю, вони ідеально підійдуть на ролі.

— Справді? — вона схвильовано плеснула в долоні. — Прекрасно! Ідіть за мною, дівчата!

Я підвелася, а інші «потраплянки» все ще сиділи. Воно й зрозуміло, ця Аілінія чи як її там дуже схожа на нашу Аліну. Надто схожа. Але ж Льона зараз сидить у нашому світі й п’є чайок, а ми тут із її копією...

— Чого ви такі сумні? Не хвилюйтеся, нам буде дуже весело!

Вона весело заспівала якийсь мотивчик і рушила вперед, а ми, звісно, попрямували за нею.

***

— Просто нам потрібні актриси на дуже важливі ролі! — оголосила вона, сидячи на ліжку в якійсь (знову ж таки!) блакитній кімнаті.

Ця ситуація втрачала логіку. І, здається, вона її навіть не мала від самого початку. Чому ми взагалі пішли до того злощасного озера? Навіщо кликали Леголаса? Якого біса Всесвіт так зробив?!

Ну а вголос:

— Актриси? Для чого? — я насилу стримувала сміх, скоріш за все істеричний.

— Ви будете грати моїх кузин! — вона весело розсміялася, і це був сміх нашої подруги.

— А де справжні? — у розмову втрутилася Влада.

— Через снігопад вони не змогли приїхати. Та й по секрету скажу, — вона хитро посміхнулася, — вони ті ще панянки!

— Тобто ви їх спеціально не запросили? — я чесно намагалася стримати сміх.

— Ну, їхні запрошення «випадково» загубилися… — вона сказала це абсолютно чесно. — А на них уже все розраховано…

— Окей, допустимо. Але чому ми? — я досі не розуміла.

— Якби ми взяли когось із простолюду, їх довелося б навчати, платити їм і стежити, щоб вони не проговорилися...

— А ми? — уточнила Ліза.

— Ну, ви ж ніби розумні, постава схожа на ту як у аристократів, і, якщо що, вас ніхто не стане шукати...

Я так і знала, що це все не просто так! Отак ми й стали сестрами. Щоправда, ще не зрозуміло, якими: за нещастям чи по-справжньому?

***

— То ти стверджуєш, що ми в іншому світі? — скепсису у Влади тепер було хоч відбавляй.

— А ти як зрозуміла? — Ліза сиділа, обіймаючи подушку.

— Ну, це й так очевидно, — відповіла я. — Питання лише в тому, який саме це світ...

Я продовжувала нарізати кола по кімнаті. Нас розмістили в гостьовій спальні, якщо я правильно зрозуміла. Вона була витримана в сірій гамі: пухнастий килим, у який ноги занурювалися по щиколотку, масивні балдахіни на величезному ліжку й невеликий диванчик навпроти каміна. Влада й Ліза вмостилися на ліжко, а я обрала собі диванчик — все одно найнижча! (хоча й лише на сантиметр нижча за Лізу!)

— У сенсі «який світ»? — Влада здивовано глянула на мене.

— Ну, паралельний світ, книжковий, світ манґи, або ж це наша планета ще до того, як почали писати історію, і ми просто не знаємо про попередню цивілізацію, — я зупинилася перед ними й продовжила. — Якщо це паралельний світ, то час тут іде так само, повільніше чи швидше? А може, час у нашому світі взагалі зупинився? Або, коли ми повернемося, там нас уже чекатиме нове покоління?

— Закінчила? — після мого ствердного кивка вона встала й пішла вимикати світло.

— Ей, ну ти чого… — протягнула Ліза. — Це ж цікаво!

— Менше знаєш — краще спиш!

— Ну й гаразд, — я показала язика в темряві, імовірно, в їхній бік, і попрямувала на диван. — На добраніч.

— На добраніч.

— Солодких снів…

Так ми й розійшлися, але не я зі своїми думками. Мене справді дуже цікавили всі ці питання, і спати якось не хотілося. Тому точно завтра випрошу в Аілінії дозвіл на доступ до бібліотеки. Сподіваюся, хоч щось зрозуміємо тоді.

***

— Діано, вставай! — кричала Льона.

— Досить спати! — волала Ліза.

— Ой, дайте поспати… — я почула однодумця у Владі й позіхнула у відповідь.

Стоп. Льона? Вона ж переїхала! Я розплющила очі й побачила сіру стелю. Не жовта, значить, це не мій дім; не блакитна — не у Влади; не біла — значить, це не квартира Лізи. Тож…

— Це був не сон... — простогнала я й знову впала на подушку.

— Мама сказала, щоб я провела вас у бібліотеку. Каже, що ви точно захочете там побувати.

Сон як рукою зняло! Я схопилася з «затишної постільки» й помчала у ванну кімнату.

— Льона, а є щось для переодягання? — я злегка визирнула з дверей.

— Зараз щось знайду!

Краще б я не просила… У неї, звісно, чудовий стиль за місцевими мірками (мабуть), але легкі блакитні сукенки не надто підходять для лазіння по сходах у бібліотеці. Хоча іншим «потраплянкам» подобалося.