Глава 3. Місцевий аристократ

ГЛАВА 3

— Хто ви такі? — проскреготів величезний чоловік, навіть не намагаючись злізти з коня.

— Як ви тут опинилися? — спокійніше запитав інший.

— Ми не знаємо... — спробувала я відповісти.

— Як це не знаєте? — гаркнув перший.

— Отак і не знаємо… — пробурмотіла я й уважно подивилася на цих людей.

Загалом їх було п’ятеро високих чоловіків, як виявляється все таки пʼятеро. Усі вони сиділи на конях і тримали в руках смолоскипи. А ми стояли й мерзли!

— Героне, — звернувся другий, спокійний, до першого, — нехай пан сам із ними розбирається.

Той кивнув і, віддавши короткий наказ іншим трьом, нас підхопили на коней.

— Ну от, Ліза, — зручно вмощуючись, я знайшла замерзлу подругу, — ти ж хотіла навчитися верховій їзді?

Вона кивнула й розгублено подивилася на мене своїми блакитними очима в обрамленні довгих чорних вій.

— Вважай, що це живий навчальний посібник.

Ніхто не відреагував, а в мене був напрочуд гарний настрій. Звісно, зі страхом, але це не так важливо.

Довкола літали сніжинки, а сніг хрустів під копитами коней. Десь у далині палали вогні величезного міста, а перед нами відкривався чудовий вид на вражаючий маєток.

Ми в’їжджали в ковані ворота й неквапливо прямували довгою кам’яною дорогою, обабіч якої були кущі.

— Вау… — захоплено протягнула я й почала озиратися, дівчата сиділи смирно й похмуро.

Я ж сприймала це все як пригоду. Мене так бабуся ще з дитинства вчила: будь-яку поїздку чи складну справу потрібно приймати як можливість. І від цього мені завжди ставало легше. Ех… Треба буде потім розказати про це дівчатам, хоча сумніваюсь, що це хоч якось допоможе.

— Командире, — почав говорити перший, одночасно зіскакуючи з коня, — знайшли трьох біля озера, не кажуть, хто вони й навіщо тут.

Високий підтягнутий чоловік оглянув нас уважним поглядом. Його сиве волосся відблискувало різними відтінками, коли на нього падало світло смолоскипів, і від цього ставало ще страшніше.

— До темниці їх, а я повідомлю віконту, — і пішов…

Вартові нас підхопили й найнахабнішим чином перекинули через плечі. Ну так, у нас же руки були зв’язані за спиною, тож опиратися ми не могли. А шкода…

***

— Влад, — потираючи явно затерплі руки, звернулася я до подруги, — чого ти така тиха?

— Ага, ти ж найсміливіша й найвідважніша серед нас, — підмітила Ліза, сильніше закутуючись у плащ, який люб’язно надали наші викрадачі (хоча ми й не дуже виказували супротив при нашому "викрадені").

— Напевно, у неї шок, — констатувала я, діагностуючи (на мою думку, правильно), і встала, почала розглядати місце нашого ув’язнення.

Похмуро, сумно й тісно. Чогось такого, в принципі, і варто було очікувати. Єдина купка соломи в кутку могла скрасити наш термін перебування тут.

— А де ми? — вирішила блиснути кмітливістю та ж Ліза.

— У темниці, а якщо точніше, у третій камері з лівого боку, — іронічно підмітила я, притулившись до кам’яної стіни. — От якби мені папір і ручку…

— А телефон не працює? — О, наша фіолетововолоса почала приходити до тями.

— У Лізи розрядився через фотографування заходу сонця, мій розбився, коли ми їхали на конях, а твій?

Вона методично почала обшукувати кишені й шукати його. Зрештою було озвучено:

— Немає його, — вона присунулася ближче до нас. — Напевно, десь загубила.

— Прекрасно… — скептицизму мені в цій ситуації не позичати.

За дверима почулися впевнені кроки, і ми, не змовляючись, притихли. До нашого «затишного» місця увірвався якийсь чоловік і владним голосом наказав:

— Вивести!

Ех, а мені тут тільки починало подобатися! Ну, дякую хоча б за те, що нас не тягнуть у кайданах, а просто іноді підштовхують у спину, вказуючи шлях.

— До мого кабінету, — пролунав наказ із-за рогу від того страшного й, мабуть, головного чоловіка.

Нас розвернули й повели в інший бік. Коли нас вивели з темниці, попрямували коридорами, схоже, цього самого маєтку.

Високі стелі, блакитні стіни, а зверху — дрібні перлинки. Підозрюю, що справжні, бо гріх місцевим аристократам користуватися підробкою. Ми зупинилися біля великих дверей, які перед нами відчинили ще якісь вартові.

— Проходьте…

Віконт, якщо не помиляюся, вказав нам на небесно-блакитні диванчики біля столу. Ото цікаво, як він опинився тут раніше за нас? Телепортувався, чи що?

Ми скромно сіли втрьох на один диванчик і подивилися на місцевого представника аристократії.

— Панянки, — він утомлено поправив зачіску, що нагадувала темний їжачок, і продовжив, — хто ви й звідки? Що вам потрібно від мене? Не дарма ж ви опинилися на території мого маєтку…

— Ти ж хотіла бути дипломатом, — прошепотіла на вухо Влада, що сиділа поруч, — от і веди переговори.

— Розумієте, — я випросталася, намагаючись надати собі незворушного вигляду, — ми й самі не знаємо, як тут опинилися…

— Як це розуміти?! — вигукнув віконт, роздратовано вдаривши по столу.

— Та так і розумійте, — я зробила паузу, щоб подумати, як краще все пояснити. — Можливо, мені розповісти вам усе з самого початку?

Він кивнув, сперся головою на складені в замок руки й почав слухати. Ну, я й почала розповідь: про те, як ми гуляли біля озера в нашому місті, а потім раптом опинилися тут. Але віконт явно не був вражений.

— Ви думаєте, я в це повірю?

— Але ж у вас немає вибору… — я втомлено сперлася на спинку дивана. — Просто подивіться на факти.