Глава 2. Що ж, це лише історії, чи не так?

ГЛАВА 2

Виявилося, що цей хиткий залізний місток ще який міцний. Дівчата запропонували на ньому пострибати, але я вчасно втекла.

— Слухайте, якщо ми тут помремо, нас знайдуть? — я, як завжди, вмію мислити позитивно.

— Звісно, ні, — фиркнула Влада, струшуючи пил із чорних штанів, — ми тут і залишимося.

— Ура! Тобто, о ні! — я скривилася й помітила стежку. — Туди підемо?

— Ага! — одностайна відповідь, як завжди.

Попереду вже виднівся густий ліс, а поряд — гарненька стежка на схилі. Ідеальне місце для серійних убивць, ґвалтівників і маніяків! Я замикаю нашу процесію, а Ліза була попереду. Хоча, як відомо, ватажок іде в кінці... (це жарт, якщо що).

— Я в захваті!

— Як красиво!

— Кра-сиии-во... — протягнула я захоплено й застигла поруч із ними.

Перед нами відкрилася чудова картина. Невелике озеро, у якому віддзеркалювалися останні промені сонця яке заходило. М’яке світло падало на дерева довкола. Правда, трохи псував вид закинутий будинок, весь у написах (а це точно головний штаб наркоманів), і приватні будинки, що виднілися здалеку, хоч їх трохи прикривали дерева.

— Лізі, — звернулася до неї наша фіолетововолоса, — пришли потім фотки.

— Ага...

Ми не стали її відволікати від такого важливого заняття, як «фоточки для історії в Інстаграм», і ще раз озирнулися. Все оточене лісом (якщо не рахувати будинків), і так красиво...

Здавалося, що ось-ось із-за дерев з’явиться ельф на єдинорозі.

Хех, це було б весело. Згадавши, як я писала історію для сестри Лізи про ельфів, назвала перше ім’я, яке пригадалося:

— Леголас! — закричала я. — Де ж ти?

Ліза почала сміятися, а Влада здивовано подивилася на мене. Одна зрозуміла, про що я, і теж почала його кликати, а друга просто нам не заважала.

— О, мій ельфе, прийди до Діани!

— Прискочи на своєму білосніжному коні й забери мене з собою! — а це я майже серйозно, бо завтра йти на контрольну зовсім не хочеться... — Слухай, а як звали другого?

— Ти в мене питаєш? — Ліза здивовано округлила очі. — Це ж ти писала «сценарій»!

Ну, сценарій — це голосно сказано. Я там пишу різні казки, де ми в головних ролях, але це неважливо...

— Ну так! — я аж пошкодувала, що не дивилася «Володаря перснів».

— Та я теж не пам’ятаю. Знаю тільки, що вони — батько й син...

— Серйозно?

— А ти хіба не знала? — вона почала хитро хихикати. — Сподіваюся, ти там нічого такого не написала...

— Та ні... — я засміялася. — Вони тільки трішки билися майже на смерть за твою сестру!

Ми розсміялися, а Владі набридло за нами спостерігати.

— Ну і кого ви тут кликали?

— Ельфа... — мрійливо протягнула я, згадавши образ, який сама ж і придумала. Світле довге волосся, очі кольору дорогоцінного каміння, струнка й водночас гнучка постать... Ой, не в туди мене понесло...

— Вам ваших корейців мало? — ось же… коза!

— Ей! — Ліза першою обурилася. — Не ображай їх!

— Ой, та годі вам...

Ми посміялися й сіли на піщаний бережок біля озера.

Сіли на мою куртку, хоча нехай, все одно прати треба. Я ще раз озирнулася й помітила, як сонце вже сховалося за будинками. Подув легкий вітер, і я заплющила очі. З надією, що зараз із гаю вийде прекрасний ельф, забере мене з собою, подарує вічне життя, і ми будемо любити одне одного вічність...

А ось із думками потрібно бути обережнішими. Ну або хоча б їх конкретизувати, бо всесвіт не зрозуміє, і опинишся ти...

— ААААААА!!!! — заверещала Ліза.

— Де ми??? — слідом пролунав точніше питання від Влади.

— А ось це вже цікаво... — я встала й почала оглядатися.

Ми опинилися біля озера, тільки воно було значно більшим і чистішим. Довкола не було жодних будинків, а лише густий ліс. У небі сяяли зірки, а місяць був крижаного блакитного кольору. І найцікавіше — все було вкрито снігом!

— Діан... — прошепотіла Ліза й вчепилася за край моїх джинсів.

Я простягнула їй руку, і вона також підвелася. Подув холодний вітер, я здригнулася від холоду. Піднявши куртку й струсивши її, простягнула Лізі. Я-то була в худі, а вона лише у футболці й платтячку.

— Що за чортівня? — я намагалася вдивитися вдалечінь, щоб побачити хоч якісь ознаки цивілізації. І о диво! До нас стрімко наближалися якісь вогні, але...

— Мене це лякає! — сказала Влада й обійняла Лізу, щоб хоч якось її зігріти.

Це взагалі не піддається жодним поясненням, бо вона ж узимку ходила в легкій куртці! (я про Владусину). У той час, як я була в шапці, пуховику й вовняному шарфику. Ох, як мені зараз цього не вистачає...

— Мені це теж не подобається.

У далині я почала чути гул голосів, який стрімко наближався до нас.

— Два варіанти, — почала я, перераховуючи вголос, — біжимо, знаходимо укриття й намагаємося зрозуміти, як повернутися додому. Або ж зустрічаємо людей із розпростертими обіймами й сподіваємося, що нас не вб’ють...

— Сподіваюся, спалять... — підмітила Влада, і я відразу зрозуміла, до чого це.

— Так, хоча б зігріємося.

Загального сміху не вийшло, а ось неоднозначне панічне хихотіння — цілком. 

— Що це за вогні? — нарешті перервала мовчання Ліза, настільки притихла, що я вже почала хвилюватися за її стан.

— Можливо, це місцеві мешканці? Або... — я зробила драматичну паузу, — привиди?

— З твоїм почуттям гумору, Діано, я точно не доживу до старості, — відповіла Влада, проте її голос звучав напружено. Вона знову міцніше обійняла Лізу, а та була не проти.

Тим часом вогні наближалися. Тепер ми могли розгледіти, що це були смолоскипи, а за ними — темні силуети. Їх було троє чи четверо, і вони впевнено рухалися в наш бік.

Що ж, це лише історії, чи не так?