Глава 1. Була тепла осінь

ГЛАВА 1

У невеликій країні… У маленькому містечку на околиці… Була тепла осінь. Дерева ще навіть не почали скидати листя, а трава ще пахла свіжою зеленню. У цей дивовижний теплий день я і мої дві подруги вирушили на прогулянку.

— Ну і куди тепер? — запитала я, ніби риторично, адже й так зрозуміло.

— Та куди ж іще, — хмикнула Ліза, — в парк, звісно!

— А може, підемо в центр? — проскочила попереду нас Влада, переходячи дорогу на світлофорі.

— Ні! — наша одностайна відповідь була зустрінута насмішкуватою посмішкою.

Ми пройшли повз магазин, попрямували далі, обминаючи багатоповерхівки та щось типу торгового центру. Ну який у нашому місті може бути нормальний магазин? Згорнувши навскіс, ми пішли вперед, а перебігши дорогу, опинилися біля входу в парк.

— Боже, цей ремонт хоч коли-небудь закінчать? — знову риторичне запитання.

Ми рушили вздовж алеї, зліва височіли каштани, а праворуч розташовувалося щось типу озера, але…

— Я вже втомилася ходити завжди в одному і тому ж місці! — Ліза не витримала і закотила блакитні очі.

— Ой, та що ти? — удавано здивувалася Влада. — А нам так весело!

Я знову хмикнула і продовжила оглядатися по боках. Люди гуляють, собачки бігають, сонечко ще сяє. Я скинула зелену джинсовку з нашивками і залишилася у сірому худі. Час вже добігав вечора, скоро мама дзвонитиме і кликатиме додому, а ці дві кози залишаться ще гуляти!

— До речі, дівчата, — вони не озиралися, але я-то знаю, що слухають, — ви вже були на "еко-стежці"?

— Та ні, — відповіла за двох русокоса Ліза, — а ти?

— Так, ходила вчора з бабусею, але ми далеко не зайшли…

— Пропонуєш туди? — Влада кивнула у бік тієї самої доріжки.

— Ну а чому б і ні?

— Ходімо!

І всією дружною трійкою ми вирушили в кінець парку. Доріжка з кам’яної плитки закінчувалася, і починалася піщана стежка, яка вела до маленького лісочку. Ми ступили туди і почали роздивлятися довкола. Високі дерева, невеликі кущі й якісь дрібні квіти оточували нас. Пташиний спів якось губився на тлі шелесту трави і тріску сухих гілок під ногами.

— Ліз, увімкни музику… — звернулася я до неї, поки Влада зривала якусь квітку.

— Чому я? — Але вона все одно дістала телефон із нагрудної кишені чорного джинсового плаття.

— Тому що в тебе класна музика!

— І така естетична… Саме те, що потрібно, ну сама поглянь! — я обвела рукою довкола.

Сквозь верхівки дерев пробивалися останні промені сонця, людей не було, і саме це робило момент незабутнім.

— Добре, — вона щось активно почала клацати у телефоні. — Яку хочете?

— О! — нашу фіолетововолосу відвідала геніальна думка. — А давай ту, яку ти вмикала, коли ми йшли зустрічати світанок…

— Після нашого випускного?

— Ти так питаєш, ніби не знаєш! — І все навколо залилося дружним сміхом.

***

— Сфоткайте мене гарно! — Влада вже хвилин п’ять вимагала фотосесію.

— Та я і так стараюся! — пропихтіла я й відкинула назад довге волосся, яке добряче заважало.

— Дай я! — Ліза вихопила телефон і почала «фотосесію».

— Да ну вас, золоті рибки! — хмикнула я й демонстративно кривлялася, поки вона намагалася знайти вдалий ракурс.

Так, ми досі були на цій стежці й ніяк не могли з неї зійти! Поправивши чорний кардиган, Влада побігла вперед, а Ліза знімала її під музику. Мда… Краще й не вигадаєш!

У підсумку фотосесія завершилася ідеальним кадром. Влада поклала на ніс листочок і звела очі до нього, а Ліза (яка ненавидить це ім’я, бо віддає перевагу Лізі) встигла сфотографувати! Так ми ще не реготали. Урочисто пообіцявши, що ця фотка не підлягатиме знищенню, ми нарешті вирушили далі.

— О, а я знаю цю дорогу! — Ліза поглянула вдалину. — Там недалеко живе моя бабуся, я ж до неї цією доріжкою ходжу! Подивіться, як класно!

Ми озирнулися й побачили терикон… Мабуть, значна частка скептицизму відобразилася на наших обличчях, але її це не злякало.

— Нічого ви не розумієте! — Вона самозабутньо почала фотографувати цю «чарівну» місцевість. Наш юний естет!

— Це що, кладовище?! — вигукнула Влада й уставилася трохи далі.

— Та бути того не може! — скрикнула Ліза й кинулася до нас. — Діано!

Я пішла далі, щоб знайти спростування цій версії, але виявилося, що йти було далеченько. Тож я махнула на це рукою й почала пояснювати:

— Щоразу, як щось, так одразу «Діана»… — пробурмотіла я, але голосніше відповіла: — Думаю, це просто кілочки для рослин. Ну самі подумайте, невже це всі однакові білі хрести? І, до речі, зовсім нові…

— Ну так… — хмикнула вона, але все одно дивилася в той бік.

— Ліз, ти часом не знаєш, що там? — я вказала рукою в той бік.

— Ні, я там не ходила.

— От і ми не підемо! — підсумувала я цю не надто приємну розмову. — О! А куди веде цей місток?

Праворуч від нас дзюрчав невеликий струмок із водоспадиком розміром із мою долоню. Але знаходився він у яру, через який і був споруджений цей місток.

— Хиткий він… — підмітила я, спостерігаючи, як вітер змушує його трохи хитатися.

— Ой, та годі тобі! — Влада подивилася на мене з помітною часткою скептицизму в карих очах. — Стільки людей витримував, а нас ні?

— На нас він якраз і провалиться, — підмітила я й тут же розсміялася, а вони мене підтримали.

— Ну що, йдемо? — Ліза кивнула у той бік і пішла першою.

— Та куди ж я дінуся… — буркнула я й обережно попрямувала за Владою.