Сюзі Кватро

Сюзі Кватро

У житті кожного трапляються помилки молодості. Цього не уникне ніхто. Це, можна сказати, діалектика життя. Як не крути, а все одно накоїш такого, за що буде соромно до самих сивин. І завжди переслідуватиме думка: «Як же так? Невже я міг так вчинити? Та що ж я за людина? Боже, як же мені соромно!» І відчуття сорому та гіркоти ще довго не відпускатиме людину, виринаючи у пам’яті знову й знову.

І Сергію Ольшанському теж ставало часом ніяково, коли він згадував деякі свої вчинки, скоєні в «глибокій юності». І ось тепер він сидів у своїй просторій, але порожній квартирі на проспекті Блаватської в місті Кострові, що на Кубані. І нехай цього міста не існує насправді — це й неважливо. Головне, що він сидів у своїй порожній квартирі, залишений усіма: і дружиною, і дітьми. Вони не захотіли жити однією «дружною родиною», пояснюючи це бажанням жити окремо (діти) й небажанням жити з таким нікчемним чоловіком (дружина), який не здатен приймати жодних самостійних рішень, а тільки чекати вказівок (з боку дружини). Діти виїхали до Ставрополя, де зять знайшов вигідне місце роботи. Дружина пішла до свого давнього залицяльника — начальника якогось консорціуму, що виробляв якісь там добрива.

Сергій ні на кого не сердився. Вони мають право на щасливе життя, яке він не зміг їм забезпечити.

Стосунки залишилися «добросусідськими» й дружніми. Сергій і сам розумів, що саме його вина була в тій ситуації. Бо він знав і усвідомлював, що був людиною недоладною й кумедною. До своїх п’ятдесяти п’яти років, як казав Михайло Жванецький, «став ні тим, ні тим, і міг передати своїм дітям тільки цей життєвий досвід». Фраза, звісно, трохи змінена, але суть лишилася та сама.

Отож. Освіту він здобув хоч і вищу, але зовсім йому не підхожу, тому працював за спеціальністю там, де йому було зовсім не цікаво. У душі та прагненнях він був людиною творчою, яка любила кіно, театр, музику й живопис. А працювати економістом для нього було каторгою. Світ цифр його зовсім не хвилював. Тому він і не затримувався довго на жодному місці.

Вже після закінчення заочного відділення він влаштувався в НДІ «...гіпрозем». Економістом, звісно.
Робота була нудною й одноманітною. Чоловіки-колеги більше курили й розповідали анекдоти, які Сергій міг переказувати годинами. І, якби не керівник групи, робота там так і стояла б «де віз і нині».
Жінки ж більше пліткували, балакали, в’язали й спали, заховавшись за кульманами.

Були, звісно, і відрядження містами й селами сибірськими. Землевпорядники виїжджали в поле копати шурфи чи збирати гербарії з польових трав і квітів, що росли на місцевостях, де велися «наукові дослідження». Робота часом була марною, адже «проєкти» здебільшого створювалися лише для того, щоб потім припадати пилом в архіві.

Єдине, що не давало зійти з глузду від «непосильної праці», було те, що групи складалися здебільшого з молоді. Тому було не так нудно.

Багато співробітників направлялися у сибірські простори із західної частини Союзу. У ті часи в їхньому НДІ працювало багато хлопців, але ще більше дівчат із Дніпропетровська.
Вони закінчили якийсь там університетський курс і їх відправили за розподілом вивчати сибірські простори «на благо великої батьківщини».

Оскільки Сергій був наполовину українцем, йому подобалося слухати розмови з гарним м’яким акцентом. Він швидко здружився з усіма й був однією з душ компанії. А компанія була весела й дружна, хоча серед неї й траплялися занудні індивідууми, що ще в університеті були зубрилами та активістами. Таких завжди не дуже приязно сприймають «нормальні люди». Але після закінчення ВНЗ вони здебільшого висуваються у дрібні «шишки», які не здобувають авторитету в колективі, зате дуже «цінуються» у керівництва.

Їх майже не було чути у веселих молодіжних компаніях.
А ці компанії живуть собі весело й прикольно, не заморочуючись на «сьогоднішніх» справах, бо ці дні минають у безтурботній молодості.

Отже, Сергій був у колективі одним із «лідерів», якщо так можна означити його тодішнє становище. Зважаючи на те, що колектив складався здебільшого з жінок. Молодих і старших, чоловіки були «на вагу золота».

Треба зазначити, що він уже років п’ять був одружений, тож його статус був доволі хитким. Нареченим він не був перспективним. Хоча був він і непоганий на вроду. Але як коханець чи потенційний претендент на роль «уведеного з родини» — тут «варіанти були можливі». Бо вдачею він був веселий, товариський, досить таки безшабашний і закохливий, тож особливих зусиль прикладати й не треба було.

До того ж, із дружиною у нього були доволі натягнуті стосунки.
Женя була жінкою з «командним» характером. Їй би служити в армії чи працювати слідчою в міліції. Але вона обрала професію бухгалтера. Велика втрата для Збройних сил і Міністерства внутрішніх справ. Але сталося так. На жаль.

Отож, стосунки з дружиною були в затяжному «нерозумінні». Та й Сергій був хлопцем упертим, не піддатливим на дресуру. Ось і в їхніх сімейних справах назрівав неминучий розкол.

На роботі він не був таким собі «стаханівцем», але обов’язки свої виконував сумлінно.
З колективом дихав «одним повітрям» і мав хорошу репутацію.

Оскільки з сімнадцяти років він підсів на музику, то й захоплення його були відповідні.
У НДІ була своя група, такий собі ВІА, якими була заповнена вся територія Союзу. У кожній школі, інституті, на виробництві з’являвся свій музичний колектив. От і в «...гіпроземі» молодь сколотила щось подібне.

І в цій групі на клавішних грала одна дівчина з дніпровських. Була вона доволі зухвалою й мала гарне почуття гумору. Спілкуватися з нею було приємно й цікаво. Вона уникала будь-яких залицянь із боку колег, у тому числі й своїх дніпровських, хоча охочих «накинути вуздечку» таки вистачало.

Сергій ставився до неї з таким собі пієтетом. Він із повагою ставився до всіх, хто грав на інструменті. Сам він мав вуха «потоптані слоном». Музична пам'ять ще сяк-так працювала, а от зі слухом було кепсько — у музичному сенсі.