Сюрреалістичний Львів

текст пише VP (Василь Павук):
 

Він мандрує втомленим містом.

Коліна хочуть торкнутись… До лавки? До трави? До її колін… До витоків Історії…

Млосно вечірнє сонце нагріває край бляхи на даху оперного театру. Львів. Вчора хотілось. І ось тепер знову. Де вона? Де вона!? Так!

– Я хочу її хоча би ковток, ковток спілкування чи споглядання. Як же ж вона зветься? Якось так як мінеральна вода. Боржомі, Нафтуся чи як там... А, згадав! Настуся!

Зрештою, що мені до неї! Мені тут краще.

Лежу собі тут під львівським оперним. Може хто кине копієчку. Навіщо? Та й я не знаю, навіщо. Так просто, може для приколу. Чи для вирішення суперечки.

Чи може мені просто лежачи тут краще пізнавати Львів!? А що, ви не пробували? Ну тоді... Ой, вибачте, мушу зупинити шал своїх думок.

Адже здається це вона. Це саме її туфлі, її, бляха-муха, лабутени. Тут за кілька кроків від моєї голови. Ні, вже ближче. Я їх бачу...

Але я не посмію підняти свою блискучу від думок голову. Я не посмію, як древній рицар, зняти із своєї голови цей полотняний шолом.

Вона не повинна знати, що саме тут, на шляху її щоденних мандрів, лежу я. Ось такий весь... Як ви сказали? Бомж? Ні, я нью-бомж.

А цю купюру, яку вона щойно вкинула в мій спец-кашкет... Я, як спец-агент, поверну їй. Але не тій про кого ви подумали. Не тій у туфлях з червоними підошвами. А справжній музі моїй... Я піду і...

https://www.tiktok.com/@vasyl_pavuk/video/6761467807507975429

https://www.tiktok.com/@vasyl_pavuk/video/6761484166392466693

https://www.tiktok.com/@vasyl_pavuk/video/6762618793765178629
 

І ось вона зробивши два кроки… невже повернулася і таки підійшла до мене. Я чую її тепло біля своєї скроні. Так, я навіть чую її подих. Але що це… Чий це мокрий язик? Невже вона на… Відкриваю очі. Мадемуазель! А ти як мене тут знайшла! Добре що хоч тих лабутенів тут вже нема. Мене не розкрито! Але Мадемуазель – моя собачка, моя вірна сучка! Як ти мене винюхала так далеко тут у центрі цього прекрасного мегаполісу? Тут, із сотнями неприємних запахів, біля сміттєвої замурзаної урни? - Моє золотко, – сів гладить собачку. Вона намагається час від часу лизати обличчя.

– Ну і що це тепер? Невже так просто усе закінчиться? Невже ось так я піду до магазину і куплю їй отих червоний як ті знизу? Ні краще тих в коричневій обгортці. Хрустких сухариків для цієї симпатичної чотирилапої… Хоча ні! Я зрозумів як краще здійснити сюрприз!

Саме так. Я знаю що зробити. Я їй все розкажу! Оце і буде найкращим подарунком! Так - все-все розкажу що було… і хто там був написаний в ролях. Саме тому я не куплю тій язикатій собачці сьогодні нічого! Хай виїдає старі запаси! Ох, вона така вередлива Мадам-Уазель Чуть… ледь мене не спалила. Я зі сорому майже крізь землю, в Полтву, провалився… так мені здалося. Але я виразно чув її звуки!

ЇЇ цокіт, її шарудіння. Її булькотіння. Тієї річечки Полтви, яку тут загнали під землю в бетонні облави. Хто зна? А може я якраз саме для цього, заради своєї коханої наймення якій Полтва, я ту прикладовсі, як останній бомжара, вухами, щоками, долонями до бруківки львівських, заїжджених возами, площ.

І я її знайшов. Я таки чув її трепотіння, щире. Таке тихе-тихе. А тому я таки піду в кіно. Встану і піду саме туди, куди тече річечка. У бік оперного театру. А потім потри її красиві величаві, як очі тої в червоних лабутенах, стіни театру. Цієї мельпомени львівської. Тут скрипки і цимбали для неї щодня лунали. Й лунатимуть! І піду далі-дальше. Зайду та сяду у це крісло… хай що буде – прямо в одязі бомжа. На всі гроші куплю квиток у кіно. А на решту бутерброд для сучки. А потім прийду додому і все їй розкажу. Все що було. У кіно. І хто грав всі другорядні ролі. Гм! Такий фільм. Але не розказуватиму більше нічого. Навіщо? Щоб вона про все здогадалась? Ха-ха.

– Ти така зарум’янена! Не сердись. Я все розповім. І цей брудний одяг з себе скину. Випрати? Негайно в пралку? Зачекай, а навіщо змивати з нього бруд муз львівських, нащо відполіскувати з нього доторки карбів полишені на долішніх камінчиках обковами коліс та копитами кількасотлітніх коней? Неповторний тут кожен день! Неповторна кожна мить! Кожна рисочка та міточка! Всі ці шурхоти вітру та плямки собачок… усе зафіксовано у львівській прадавній та правічній бруківці. І я... таки я на ній лежав. І самому центрі! На асфальті то не таке… Яке це щастя – дихати одним і тим самим львівським повітрям разом із Парижем у Шибалині… чи у Ходорові.. чи в пісках Затоки. І з Лондоном тут бути разом. А ти кажеш «випери, переодінься», моя ти квіточко, моя трояндочко! – Говорить поливаючи у горщику квітку. – Лондоне принеси мої тапочки! Пес слухняно приніс з коридору один тапок і пішов за другим… А Париж не надається до такої науки, ось він бігає у дворі за кіточкою. Париже, сука твоя мать! Марш додому! – Захеканий пес слухняно забігає у під’їзд та біжить до хати. А разом із ними забігає задихана Чуть. Мадам-Уазель зупинилася посеред коридору, почухала задньою лапою вухо, потеліпала ними врізнобіч… ох ці блохи, – З ким поведешся того наберешся! – хіба не про це казав древній Данило? 

- О, біла кіточко? Та шо то гувурити, шо вчена то вчена кітка. На всьой Львів відома, Навіть в Бирижинах була на фільварку. Таке житє то її. Але про неї ніц більше. Бо як всі всьо будут знали про кішку – то туди сикрету ніякуго ну ніц не буде. Во так! – Сказав дворовий підмитайло до знайомої тваринки, котра терлася бочком об його м’яку штанину пропахлу і рибою, і всім тим чим пахнуть сміттєві баки мегаполіса місцевого європейського штивного розливу. Бо то не тільки підмітати, але ше й шпіонити тра на брюсельську розвідку. Ого – зі самого Льондона йому таємні вказівки шлють, голубами, але платять мало, тому він ще і.. на Барселону теж якісь дріб’язки інфи скидає. Але ціхо – жиби пру то ніхто сі не довідов!