Розділ 12

Братки переглядаються і деякий час роздумують. Сумніваються, не довіряють.

– Або так, або ніяк, – додаю, щоб допомогти їм ухвалити рішення.

Я ніби потрапив у якийсь ідіотський серіал про бандитів з дев’яностих. Просто в голові не вкладається, як таке може відбуватися в наш час. І, головне, через що розбірки! Через заліт недолугої доньки…

Зараз татусь буде насильно схиляти мене до визнання батьківства? Чи вирішив відірвати причинне місце в покарання за зганьблену честь дочки? І для цього послав за мною гопників, щоб за шкірку притягли до нього на килим.

Зупиніть Землю – я зійду.

Зрештою «двоє зі скриньки» неохоче погоджуються і дають мені можливість виїхати.

– Ти зрозумів? Це – пси Манаєва. Він б’є копитом – хоче мене бачити, – звітую голові служби безпеки, який весь цей час висить на лінії. – Привід смішний, але доведеться з’їздити. Сподіваюся, він мене не розчленує.

Теоретично, я міг би відірватися від супроводу й не поїхати до Манаєва. Однак уже цілком очевидно, що уникнути розмови з ним не вдасться, не сьогодні – так завтра нам доведеться поговорити.

Якщо хочу домогтися від Каміли розсудливого рішення, то що швидше його ухвалять, то безпечніше й безболісніше пройде ця процедура. Моє завдання – донести до її батька, що іншого варіанту розвитку подій не буде. Нехай він вплине на доньку, якщо вона сама не в змозі думати головою.

Тому я, зціпивши зуби й закинувши подалі гордість, їду на Олександрівський проспект в офіс компанії Манаєва.

Він змушує чекати, і це неймовірно дратує, хоча мені не було призначено конкретного часу. Дуже близький до того, щоб звалити, але не встигаю – нарешті мене запрошують до боса в кабінет.

Чув, що він – консервативних поглядів, до матеріального достатку ставиться болісно, на межі неадекватності. Такі речі трохи дратують. Напевно, Манаєв із тих, хто навіть у двохтисячних гордо ходив із золотими зубами, вважаючи це верхом шику, і поміняв їх на білі лише зовсім недавно під наполегливим тиском моди.

Сідаю навпроти, ніби прийшов на прийом до чиновника. Господар кабінету свердлить мене важким поглядом. Визнаю – за мною косяк. І його невдоволення цілком зрозуміле. Тому терплю і не заважаю розглядати себе як дивовижну тваринку в зоопарку.

– Знаєш, що це? – штовхає по столу в мій бік невеликий квадратик паперу.

Беру його в руки, роздивляюся. Бачив такі – їх прикріплюють до висновку ультразвукового обстеження. Спливає в пам’яті, як колись у дитинстві болів живіт, і мама возила мене в клініку. На виході нам дали такий самий папірець, прикріплений степлером до великого аркуша з незрозумілими цифрами. Я, звісно, його одразу потягнув із цікавості й відірвав.

– Каміла сьогодні була в лікаря і зробила УЗД. Вагітність підтвердилася.

Вдивляюся в чорно-біле смугасто-плямисте зображення, намагаючись знайти там хоч щось, що віддалено нагадує дитину. Не бачу… Але здогадуюся, що просто воно ще надто маленьке, щоби бути помітним неозброєним поглядом.

– Що будемо робити, Георгію? Час іде, треба щось вирішувати.

До чого він хилить? Який сенс він вкладає в слово «вирішувати»? Хоче, щоб я оплатив аборт? На нього не схоже.

– Послухайте, Сергію Івановичу. Розумію, що Каміла – ваша донька. І що це – мій косяк. Визнаю і не відмовляюся, – починаю викладати заготовлені фрази. – Але в будь-якому рішенні має бути здоровий глузд. Так, я знаю Камілу давно. Років зо три тому ми з нею кілька разів сходили на побачення. Але на цьому – все, між нами нічого не було.

– Природно, не було, бо Каміла – пристойна дівчина. Ми – з простої консервативної сім’ї, ходимо до церкви, дотримуємося суворих поглядів на виховання дочки.

Беззвучно хмикаю. Каміла зовсім не справляє враження скромної дівчини. Досі сумніваюся в тому, що кров була справжня. Я ж не зовсім ідіот! Зрештою, існує гіменопластика.

– Скільки Камілі років?

Вона має бути приблизно мого віку, не молодша. Оскільки три роки тому вона вже давно була студенткою.

– Двадцять два.

– І ви серйозно стверджуєте, що попри те, що ваша донька веде вельми активний світський спосіб життя, ходить на тусовки, у нічні клуби, одягається далеко не як черниця і поводиться досить зухвало, до двадцяти двох років у неї нікого не було?

– Звичайно! – Манаєв випалює це так гаряче, ніби сам вірить у те, що говорить. – Одна справа – напнути на себе всі ці сучасні лахи, і зовсім інша – лягти з кимось у ліжко.

– Ви мене вибачте, Сергію Івановичу, але я в це не вірю. Занадто добре знаю сучасну молодь. Давно вже ніхто не носиться із цнотою, як із писаною торбою. І знайти незайману дівицю після двадцяти можна тільки в монастирях. Або серед забитих скромняг, які далі своєї квартири носа не висовують і ні з ким не спілкуються.

Це не зовсім так, бо в Олени до мене точно нікого не було, а переспали ми вперше, коли їй було понад двадцять. Однак вона поводилася набагато скромніше, ніж Каміла, тож я тоді здивувався, але не надто. 

Манаєву не подобається те, що він чує, а я стою на своєму. Факт незайманості його доньки жодним чином не впливає на те рішення, яке ми маємо зараз ухвалити. Колись існувала думка, що чоловік, якому дівчина віддала свою честь, має неодмінно з нею одружитися. Такі погляди панували надто давно, у поколінні навіть не батьків, а бабусь чи прабабусь. Але хто знає, що нашепчуть консервативно-релігійні таргани Манаєву? Втім, впевнений, що до такого безглуздя не опуститься навіть він.