Розділ 11

Новина вбиває нереальністю й абсурдом. Завжди був упевнений, що ганебно залітають тільки лохи, які на все забивають і ні про що не паряться. Зі мною таке не може трапитися, це виключено. Адже я – серйозний і відповідальний.

Однак… Варто було один раз втратити контроль над ситуацією, і я влип, потонув у вигрібній ямі.

Вскочити у халепу можна по-різному. Наприклад, довіритися коханій дівчині й втратити роботу, від якої залежало все моє життя. Але навіть у такому разі є шанс знайти іншу вакансію – не таку заповітну й бажану, але цілком стерпну.

А дитина – це занадто серйозно. Це – кайдани на все життя. Клеймо, якого не позбутися. Потужний якір. Дітей треба заводити пізніше, коли прокидається інстинкт продовження роду, а не в молодості, зв’язуючи себе по руках і ногах і приносячи в жертву дрібному створінню, якому вічно все не так і який кричить без жодного приводу.

І якби ще дитина була від дівчини, з якою в мене – стосунки, почуття, якесь спільне минуле, теперішнє і, можливо, майбутнє… Звісно, позапланово – неприємно, але не так смертельно. Можна розглянути різні варіанти… Домовитися, знайти компроміс.

Але коли абсолютно чужа дівчина, яку ледь в обличчя запам’ятав, заявляє, що залетіла і збирається зберегти вагітність, – це позамежний треш.

Я не хочу цієї дитини! Не хочу цієї дівчини. Будь ласка, нехай це буде страшним сном. Але скільки не щипаю себе – прокинутися не вдається.

Це навіть чорною смугою не назвеш – повний морок, кінець світу. Наче доля мені за щось міцно мститься.

Тону в хитких пісках. Як вибратися? І чи можливо?

Ніби сам не свій, тиняюся будинком і не розумію, що маю робити й куди бігти. Хто може мені допомогти? Усе віддати готовий – аби ця проклята вагітність якось розсмокталася.

Ледь встигаю на малий захист. Усе проходить як у тумані. Щось говорю і навіть відповідаю на запитання. Що запитують – хоч убий, не запам’ятовую. Гарне тренування виходить, корисне – нічого не скажеш…

Доцент Кузнєцов під кінець чіпляється до того, що в проєкті заявлено чотири учасники, а присутні тільки троє. Я, виявляється, навіть не помітив, що Олени чомусь немає.

– Зарічна не допущена, – категорично заявляє Звєрєва. – У неї не готова пояснювальна записка.

Що? Як це? Заглядав у її файл – там точно було все, крім останнього розділу і висновків. Відтоді, як Сашко мав їй відкрити доступ, минуло достатньо часу, щоб довести текст до готовності.

– У сенсі «не готова»? – пошепки запитую в хлопців. – У неї тиждень тому тільки тестування не вистачало й кінцівки. Там роботи максимум на кілька днів.

– Може, форматування не добила? – запитанням на запитання відповідає Андрюха. – Я теж капітально підзавис, Звєрєва погрожувала, що не встигну.

– Це – не останній малий захист. Напевно, Олену перенесли на завтра, – припускає Сашко.

Це дивно, оскільки нас від самого початку попередили, що доповідати ми повинні всією командою, щоб наші роботи в сукупності являли собою завершений проєкт. Якщо в неї трапився якийсь форс-мажор, і Звєрєва домовилася про перенесення, то й нас повинні були пересунути?

Після обговорення нашу трійку допускають до великого захисту. Члени комісії сперечаються про відсутню ланку командного проєкту, але нічого більше нам не пред’являють.

– Сашко, ти ж надав Олені доступ? – запитую, коли все закінчується.

Я не проконтролював логи – чи стягнула вона потрібні файли. Не хотів про неї думати, проте тепер відчуваю неясне занепокоєння. Воно нашаровується на загальний стан стресу. Ніби йду по канату високо над прірвою. Відчайдушно балансую, але щомиті ризикую зірватися вниз.

За мого везіння на великому захисті може бути все, що завгодно. Навіть сьогодні комісії явно не сподобалося, що Олени з нами немає. А там буде кілька професорів з інших кафедр – і невідомо, як вони будуть налаштовані.

– Звісно. Але не здивуюся, якщо вона принципово вирішила на хмару не лізти й нічого не брати, щоб звинуватити нас у підставі. Типу візьму квиток, піду пішки. Надто горда, після всього ще й ображена на нас. Хто їй лікар?

Безглуздо, звісно, згоден.

На телефоні – кілька пропущених саме від Олени. Я і не чув… Що вона хотіла? Навіщо телефонувала?

За часом це було чітко перед захистом, коли я мчав до університету, вичавлюючи з “бехи” максимум. Інтуїція підказує, що це могло бути важливо.

Звєрєва одразу тікає, запитати її ні про що не встигаю.

Сідаю за кермо, і машина несе мене поза волею до Олениного дому. Навіщо? І сам не знаю. Точно не збираюся перед нею сповідатися. Просто запитаю про сьогоднішні дзвінки.

У грудях сильно щемить. Я – на краю прірви, мені не вибратися. Життя – під укіс. З її подачі. Однак… Як би не злився, хочу її побачити. Хочу відмотати все назад і переграти останній шматок нашого життя. Просто стерти все ластиком і прожити заново! Особливо гостро прагну цього після жахливої новини…

Ворота відчиняються – мабуть, зараз хтось буде виїжджати. Олена з Мирославом виходять на ґанок. Він її обіймає. Обіймає!

Вони не лижуться, а просто разом спускаються до його машини, але хіба брат може так обіймати сестру? Мир допомагає їй сісти на переднє сидіння. Весь такий ніжний і ввічливий, що від нудотності зводить щелепу.