Розділ 9

На телефоні – мільйон пропущених від Оленки. Ігнорую. Немає для неї слів, порожньо. Учора все кипіло, хотілося кричати й все навколо трощити. Насилу стримувався. Сьогодні на зміну люті прийшла порожнеча. Не можу ні бачити зрадницю, ні чути, ні навіть думати про неї. Для мене її більше немає.

Вирвав серце з м’ясом і викинув. Не потрібно воно мені тепер, тільки жити заважає.

На диво, пігулки, які дала дівчина, реально полегшують стан. Заїжджаю додому, випиваю каву і приймаю крижаний душ. Почуваюся майже огірком, тільки голова болить. Викликаю таксі й мчуся в універ – сьогодні останній, найважчий залік. Ні чорта не вчив, сподіваюся на щастя і шару. Оскільки у конкурсі я продув і в коханні не пощастило, то хоч у чомусь доля має бути до мене прихильною?

Не можу сказати, що я – круглий відмінник, як Оленка, але вчуся загалом непогано, і проблем із закриттям сесії зазвичай не буває. Однак цього разу залік здаю насилу. Занудний викладач ставить мені його неохоче, водночас читає моралі й лає, що рано розслабився.

Природно, однокурсники чують його бурчання на мою адресу. Неприємно, але можна пережити. Головне – у заліковій книжці все закрито. Від заповітного пластику відділяє останній крок – захист диплома. Але до нього ще доведеться пристойно потанцювати з бубном навколо документації.

Ставлюся до цього філософськи. Упевнений: якщо буде влом морочитися з форматуванням тексту, Звєрєва підстрахує. Вона – дама доброзичлива й поступлива, за хрусткий папірець завжди готова йти назустріч. Подейкують, що вона цілі дипломи на замовлення пише. Напевно, не відмовиться причесати мою записку.

Зі спокійною душею вирушаю додому. Однак на виході з корпусу стикаюся з Оленою. Хочу пройти повз, ніби ми не знайомі, але вона мене буквально заганяє в кут.

– Жоро, що відбувається? Що це за бойкот?

Залік вичавив із мене всі ресурси, немає сил вимовляти якісь слова. Головний біль повертається і посилюється. Але Олена налаштована рішуче і змушує мене говорити. Бісить!

– Що відбувається? Нічого особливого. Ти лише зламала мені життя, – сумно констатую. – А так – усе гаразд. Усе просто супер!

Олена щось говорить про хмару, про доступ і диплом. Що вони всі зациклилися на цих паролях? Яка тепер уже різниця, якщо конкурс ми завалили? Сашко перед заліком навіщось теж свердлив мені на цю тему мозок. Я йому так нічого виразного й не відповів. Не хочу напружуватися через такі дурниці.

Здається, хлопці домовилися не давати Олені доступ – зляться на неї. Не знаю, правильно це чи ні. І сьогодні думати про це не хочу. Але вона наполягає. І я видавлюю з себе:

– У братика свого попроси. Він, напевно, зробив собі копію до того, як усе зламав. І твоя писанина в нього стопудово є.

Замість того, щоб дати мені спокій, Оленка починає агресивно кидатися. Знову заводить шарманку про «не винна я, він сам прийшов!» [1], шипить, що я вигадую маячню. Невгамовна.

– Ця, як ти висловлюєшся, вигадана маячня коштувала мені надто дорого. Припусти, хто це міг бути ще, якщо коло зацікавлених було вкрай вузьким. Іншим це просто не потрібно було, бо шансів виграти в них – рівно нуль. Якщо не ми, то Гриценко й Ко. З їхньою командою, крім тебе, ні в кого немає точок перетину. Це означає, що доступ вони отримали саме через тебе.

Смішно, але після всього Олена має нахабство звинувачувати мене в підлості. Бубонить щось про диплом і чернетки. Голова тріщить, взагалі не годний сприймати інформацію. Хочу придушити її й відсунути вбік. Мрію, щоби просто дала мені спокій. Мене для неї немає!

– Бумеранг, – відповідаю на її гнівну тираду. – За що боролася, на те й напоролася. Знала, як мені важливо було здобути контракт зі швейцарцями, але начхала. Тепер я з твоєї ласки маю їхати до Китаю? І я ж при цьому підлий?

Апогей маразму. У вигляді альтернативи вона пропонує мені шукати іншу роботу. Господи. Як же все це бридко й цинічно!

Нехай формально її стосунки з Буткевичем – не інцест, однаково це – огидно. Тому що брат – це брат. Кровний чи некровний – не має значення.

Удвічі огидно, що весь цей час Олена мене обманювала. Потрійно бридко, що кинула мене й поставила фактично раком перед долею.

До того ж вона не вважає за потрібне попросити вибачення. Жодного слова «вибач» від неї не прозвучало! Для неї все – звичайна річ. Я – лось з гіллястими рогами? Повинен їй ще спасибі сказати?

– Доступ до хмари ти не отримаєш, – заявляю їй, вкладаючи в цю фразу всю злість, що зараз кипить. – Це ти злила пароль Буткевичу. Тож бери в нього свої файли й не гай часу. Якщо тобі реально важливо захистити диплом, то не вдаватимеш із себе цілку, а зробиш це.

Вона щось лепече, що їй ніде взяти файли й що написати з нуля вже не встигне. Чому все це мене має хвилювати?

– Ти впевнений, що, зламавши моє життя, зможеш склеїти своє?

Своє життя вона ламає сама, я ні до чого. Можу їй сказати те саме! Але голова розколюється, і вирішую, що обійдеться.

– Усе в твоїх руках, – кидаю натомість і йду.

До кінця дня я тупо сплю. Дивна реакція на алкоголь. Не пам’ятаю, щоб хтось із друзів скаржився на таке жорстоке похмілля. Може, з незвички?

Прокидаюся майже опівночі. Стан середньої паршивості, але мозок нарешті повноцінно включається в роботу. У месенджері – сотні нових повідомлень. У чаті нашої команди теж понаписували пристойно. Однак пости переважно від Сашка та Андрія. Олени в групі більше немає.