Розділ 7

Мами під час скандалу з вітчимом не було – він начебто навмисно вибирає зручний час, щоби без свідків вилити на мене цеберце особливо мерзенного бруду. Вислухавши версію чоловіка, мама вірить усьому беззастережно й накидається на мене зі звинуваченнями. Добре, що сварить не у вічі, а телефоном.

Світ точно збожеволів! Вигукую в слухавку, що якщо вона стала на бік мого кривдника, не засумнівалася в правдивості його слів і навіть не спробувала дізнатися мою думку, то вона мені більше не мати. Розриваю з’єднання. Серце калатає. Душа горить. Ще одна зрадниця!

– Ну й навіщо ти їй це сказала? – несхвально хитає головою тітка, яка мимоволі чує мою розмову. – Батьків не вибирають. Не хочеш із матір’ю спілкуватися – шукай спосіб стати незалежною, зведи точки перетину до мінімуму. Але такі слова руйнують не тільки ваші стосунки, а й вас самих. Слова тільки здаються чимось малозначним і порожнім, а насправді вони – матеріальні. Потім шкодуватимеш.

Тітка Валя – старша сестра батька. Особисте життя в неї не склалося. Пізно вийшла заміж, дітей у них не було. Чоловік почав пити, вона довго намагалася за нього боротися, але врешті-решт опустила руки й повернулася до рідної домівки. Доля так і не послала їй гідного чоловіка. Після загибелі тата в автокатастрофі їхні батьки якось швидко постаріли, і рік тому Валя залишилася зовсім одна.

– Не плач, – втішає тітка, коли я, остаточно розклеївшись після сварки з мамою, розводжу вогкість. – Впораємося. Зарплати моєї нам вистачить. А коли на роботу влаштуєшся – ще легше стане.

– Тітко Валю, хто мене візьме?

Ділюся з нею усіма своїми бідами. Розповідаю і про відсутність диплома, і про вагітність, і про зрадника Жоріка, який просто викреслив мене із життя.

– Дитинка – це добре, це чудово. Виховаємо її й без твого мажора.

Обіймає мене і гладить по голові, як маленьку. Це саме те, чого я так гостро потребувала й чекала від мами протягом останніх тижнів.

Заряджаюся цими обіймами, Валиною енергією, вбираю впевненість, що впораюся. Ми з нею вдвох впораємося. Адже я не одна, у мене є чудова тітка.

– Тільки мажору про дитинку сказати треба обов’язково. Не хоче – нехай не допомагає. Але гріх на душу брати не можна, не по-людськи це.

– А як він зі мною вчинив – це по-людськи? – вигукую невдоволено.

– За свої гріхи він відповість сам. Згадаєш моє слово – карма наздожене його швидко. Але ти не думай про це, відповідай за себе.

– Це так принизливо – повідомляти про вагітність хлопцеві, який мене кинув, – скиглю жалібно. – Виглядає, ніби я дитиною намагаюся його втримати.

– Ні, це виглядає нормально, правильно. Не забувай – що б не вважала, він має на твою дитину такі самі права. І насамперед має право знати про неї. А далі вже нехай сам вирішує, чи хоче брати участь у її вихованні.

Хоча тітка говорить те, що зовсім не до душі, аргументи проти підібрати не можу. Доводиться телефонувати Жорі. Ні про що його просити не буду – тільки поставлю перед фактом.

Цього разу він, напрочуд, піднімає слухавку. Справді перегорів і заспокоївся? Але не приходить – отже, на наших стосунках поставив хрест?

– Можемо побачитися? – видихаю в слухавку заготовлену фразу.

Насправді можна було й телефоном повідомити або навіть просто надіслати смс. Але дуже хочеться подивитися на нього наостанок. Навіщо? Не знаю… Може, щоб запам’ятати. А може, щоб остаточно розчаруватися і перестати ним хворіти. Сподіваюся, після цього стане хоч трохи легше.

– Для чого? – зустрічне запитання ставить в глухий кут. Сподівалася, що він просто призначить час і місце або запропонує призначити мені.

– Потрібно поговорити. Це не забере багато часу, – другу фразу вимовляю після паузи, оскільки на першу він ніяк не реагує. Звучить, напевно, як скиглення.

Не знаю, чого чекаю від зустрічі. Він буде холодним і відстороненим? Розлютиться, почувши новину? Майже напевно… Жора багаторазово повторював мені, що поки що не хоче дітей, не готовий. Тільки десь у його налаштуваннях стався збій.

– Говори, я слухаю.

Він пропонує повідомити його про вагітність телефоном? Загалом, напевно, можна й так. Головне – він знатиме, а далі все залежатиме від нього. Набираю в легені більше повітря, щоб видати заготовлену тираду на одному диханні.

– Не телефонна розмова, – навіщось відповідаю замість цього.

Зволікає – мабуть, намагається втиснути мене у свій щільний графік.

– Добре, завтра після вручення дипломів біля виходу на паркування.

Їхати до університету зовсім не хочеться. Там не вийде спокійної розмови сам на сам, на яку я сподівалася. Але це – краще, ніж просто телефоном.

До зустрічі готуюся як до першого побачення. Уперше за останні тижні фарбуюся, укладаю волосся. Як на парад. Ніби збираюся вбити Реброва вродою. Чи справді сподіваюся на це?

Можливо, він почувається винним, його мучить совість, і тому він боїться зробити перший крок? І якщо я його підштовхну, то ми знову зможемо бути разом?

Страшенно лякає перспектива стати матір’ю-одиначкою. Багато чого віддала б, щоб Жора від нас із малюком не відмовився.