Розділ 6

Чекаю і дуже сподіваюся, що вітчиму вдасться якось залагодити питання з моїм захистом. Він – людина впливова, відома, раніше був депутатом. Але потім виявляється, що Дмитро, розібравшись в обставинах, відмовляється просити за мене.

– Не буду я в це занурюватися, не зараз, перед призначенням, коли кожен мій крок розглядають як під мікроскопом. Нехай Олена зі своїми кавалерами розбереться і розв'яже проблему самостійно, не маленька вже, – сказав він мамі, а вона передала мені. – Розвели Санта-Барбару.

– З якими кавалерами? Яку Санта-Барбару? Мамо, не хоче – нехай так прямо і скаже. Навіщо якусь єресь вигадувати?

І їжакові зрозуміло, що річ у тому, що якщо в університеті почнуться розбірки з відібраною в мене програмою, то спливе звинувачення Мирослава і його команди в нечесному виграші. Без цього не пояснити, чому друзі на мене розлютилися.

А цього вітчим категорично не хоче допускати. Мир у нас – святий і безгрішний. Дорікнути йому в чомусь неправедному не можна ніяк.

Вкотре нагадую собі, що Дмитро мені – не батько, він не зобов’язаний ризикувати репутацією і принижуватися перед непорядними людьми заради мене. Але однаково прикро. Хіба часто його про щось прошу? Невже не можна було бодай щось зробити? Хоча б замовити слівце.

Знову їду до університету, намагаюся потрапити до декана. Але в нього – тільки один приймальний день для студентів, і цього тижня я його пропустила. А наступний буде вже впритул до великого захисту.

Удома – жодної хвилини спокою. Мама пиляє, щоб терміново розв'язувала питання з дипломом, інакше Дмитро не зможе допомогти мені з працевлаштуванням за кордоном. Вітчим дратується через дрібниці. Чіпляється і до Мирослава, і до мене щодо того нещасливого конкурсу.

Ніяк не може заспокоїтися, що я посміла запідозрити його святого сина в непорядності. Але і братові дістається: вітчим наполягає, що не буває шуму без вогню, і він мав розібратися з друзями, а не пускати справу на самоплив. І що мій недопуск до захисту – і на його совісті також.

Обстановка вдома загострюється. Дмитро на нервах – призначення все ще немає. Натомість йому влаштували додаткову перевірку. Хто її ініціював і чому – вголос не обговорюють. Але раптом це через мене?

Божеволію від токсикозу. Так-сяк поки що вдається приховувати від мами правду. Не уявляю, як їй зізнатися. Вона нервує через чоловіка. До того ж на роботі вже повідомила про звільнення з нового навчального року, а тепер усе зависло в невизначеності.

Мама звикла працювати. Дмитро неодноразово вмовляв її кинути університет, адже зарплата там копійчана порівняно з його прибутками. Але вона вперлася. Для неї робота – це життя. Вона любить її та відчуває від студентів віддачу.

До декана на прийом я все-таки пробиваюся. Тремчу від хвилювання, однак примудряюся викласти свою версію подій. Дроздов слухає і дивиться з байдужістю. Йому начхати на мене й мою долю. А я ж сподівалася, що врахують мої успіхи за роки навчання і репутацію відмінниці!

– Зарічна, від мене ти чого хочеш? Пропонуєш зламати вашу хмару й поцупити для тебе проєкт?

– Ні, звісно. Але я подумала, що якщо ви їм скажете, щоб вони мені дали доступ…

– У нас тут університет, а не дитячий садок! Що значить «я скажу»? Може, ще в кут їх поставити? Колективний проєкт – це якраз про вміння працювати в групі, розподіляти завдання і відповідальність, домовлятися. І ти із цим впоралася на двійку. Ось тобі вже жирний «мінус».

От як. Адже йдеться про Реброва й Суботіна… Вони за замовчуванням завжди мають рацію. Натиснути на них у декана кишка тонка. Дуже хочеться грюкнути дверима й бігти світ за очі від цієї концентрованої нещирості й лицемірства. Але я намагаюся триматися і продовжую наполягати на своїй правоті.

– Не сперечаюся, з командною роботою щось пішло не так. Однак будь-який дипломний проєкт має свою оцінку. Поставте мені менше, не треба «відмінно». Але дайте можливість захистити! У мене вкрали написану мною програму, – піднімаю підборіддя вище, – і через це керівник відмовляється допускати мене до захисту. Я прийшла до вас як до декана, щоб домогтися справедливості й розв'язати проблему безкровно всередині факультету.

– Хочеш сказати, що звинувачення твоїх партнерів – безпідставні? – тарабанить пальцями по столу.

– Так! Саме так!

– А Ребров запевняє, що ти віддала вашу програму команді суперників, і ви з твоєї вини програли. Я – не суддя, щоб встановлювати міру провини учасників конфлікту.

– Вони вкрали в мене програму, і я через це не можу захистити диплом, який був виконаний у строк і на достатньому рівні, – повторюю як папуга. – І ви зараз їм у цьому потураєте. Ви заохочуєте злодійство!

– Легше на поворотах, дівчинко! Не заривайся. До речі, що це в тебе з венами? – вказує очима на поколоту і злегка припухлу після катетера руку.

– В лікарні була минулого тижня, мені крапельниці ставили, – виправдовуюся розгублено. Він вирішив, що я – наркоманка?

– У лікарні? Чудово. Ось і візьми про це довідку. І напиши заяву на академвідпустку. Оформимо, що ти на захист не вийшла за станом здоров’я. Підеш в академ, спокійно допишеш свій диплом або зробиш новий, а взимку з магістрами або влітку з бакалаврами захистишся.

– Не розумію. Ви так сильно не хочете видати мені цього року диплом? Це на догоду Реброву? Або Суботіну? Вони вирішили мене незрозуміло за що покарати, а ви їм підіграєте?