Розділ 5

Приходжу до тями від ударів по щоках. Мир нависає наді мною з переляканим виглядом.

– Мала, що з тобою? – бурмоче. – Оговталася вже чи викликати «швидку»?

Не одразу розумію, що сталося, де я перебуваю та чому. Лежу на підлозі біля входу в кухню. Я впала?

– Н-не треба «швидку», – відповідаю не дуже впевнено. – Мама сваритиметься, – чомусь саме цього боюся найбільше.

Вона попереджала мене, що потрібно більше відпочивати, а нічні пильнування до добра не доведуть. Й ось результат…

– Давай-но я тебе швиденько до лікарні відвезу, там тебе подивляться, може, укол якийсь зроблять або таблетки призначать. А родакам нічого не скажемо, – пропонує брат компромісний варіант.

Погоджуюся. Мені зле. Може, чимось отруїлася? Десь читала, що при отруєнні токсини можуть піти в мозок і людина перетвориться на овоч або зовсім помре.

– Тоді потихеньку піднімайся, – Мирослав допомагає мені встати й веде до виходу. Слухняно перебираю ногами. Думок немає. У голові – дзвінка порожнеча. Причому дзвінка – буквально. У вухах стоїть дивний гул.

Брат притримує, коли я спускаюся з ґанку, і відкриває двері своєї автівки. Дорогою мене нудить, ледь доживаю до приїзду в приватну клініку.

Мирослав щось плутано пояснює на рецепції. Доволі швидко мене забирають до кабінету, де молода жінка-лікар вимірює тиск, знімає кардіограму й направляє далі для продовження екзекуції.

Після завершення огляду і допиту з пристрастю я жалібно запитую:

– Можна я вже поїду додому?

Мені не краще. Однак тут я почуваюся в ролі якогось піддослідного кролика, а зараз я не в тому стані, щоб її терпіти. Хочу прилягти, і щоб ніхто мене не чіпав.

– Додому? Ні, люба. Зараз ще огляне гінеколог, потім Ірочка відвезе тебе до палати, і до завтра ти в нас відпочинеш. Скоро будуть готові аналізи – і вирішимо, що з тобою робити далі.

Сперечатися немає сил. Терпляче чекаю, коли звільниться гінеколог. Пишу Миру, щоб їхав додому і прикрив мене перед мамою. Вона – сувора й багато в чому безкомпромісна. Належить ще якось розповісти їй про проліт із захистом. Чи зрозуміє?

Може, вітчим спробує якось через свої зв’язки мені допомогти? Ще вчора навіть думки такої припустити не могла, а сьогодні так шкода себе стало… Він, звісно, буде страшенно незадоволений. Але раптом ще не все втрачено?

Переконую себе, що гордість, чесність і принциповість – це добре. Але коли життя обходиться зі мною виключно несправедливо, то можна скористатися блатом і зв’язками. Сподіваюсь, Буткевич-старший це розуміє і погодиться зі мною.

Нарешті мене забирає на огляд гінеколог. На щастя, лікар виявляється жінкою. Ніколи не розуміла, як можна роздягнутися і розсунути ноги перед стороннім чоловіком, нехай навіть він називається лікарем.

Це – не перший мій візит до гінеколога. Але одна справа – заздалегідь налаштуватися на візит і йти до доктора, якого вибрала за відгуками сама. І зовсім інша – до першої-ліпшої тітки, яку я не знаю, але з якою чомусь маю ділитися потаємним. Ще одна крапля в скарбничку несправедливості, що звалилася на мене.

Тітка намагається бути милою, усміхається, говорить підлесливим тоном. Але довірі до неї взятися нізвідки. Не знаю відгуків про неї, чого від неї чекати й чи можна покластися на її слова.

Не розумію, чому мене сюди послали, хоча будь-кому очевидно: я дуже втомилася, недосипання і навантаження останніх днів наклалися на стрес. Потрібно просто відлежатися і відіспатися – і все буде гаразд. Але, як на те, мене тягають по лікарях і не дають спокою.

Відчуваю, що даремно погодилася їхати до клініки. Я тут уже майже годину, а мені досі нічим не допомогли. Варто було наполягти, щоб Мир просто відвів мене в кімнату і зробив солодкий чай.

Намагаюся абстрагуватися від того, що відбувається, і не реагувати на маніпуляції лікарки. Присягаюся собі, що більше ніколи в житті не піду на огляд до невідомо кого. Тепер – тільки до перевірених докторів, які мене вже знають.

– Дитинко, ти знаєш, що вагітна? – запитує тітка, натискаючи на мій живіт, ніби замішуючи тісто.

Що? Вагітна?

Гублюся. Втомлений мозок не хоче фільтрувати й засвоювати інформацію.

– Сім тижнів, – упевнено озвучує вирок. – Ось тобі й причина непритомності. 

Хочу заперечити, що це – помилка. Такого просто не може бути. Однак я – не маленька дівчинка, і знаю, що таке цілком ймовірно. Жоден засіб контрацепції не дає стовідсоткового ефекту. А враховуючи, що я потрапила в якийсь аномальний вихор тотальної невдачі, то і зовсім нема чому дивуватися. Як-то кажуть: біда не приходить одна.

Без успіху намагаюся відлічити сім тижнів від сьогодні й згадати, як ми примудрилися так облажатися. Адже неодноразово обговорювали, що появу дітей поки що не плануємо й маємо бути максимально обережними.

Лікарка щось говорить, пояснює, запитує. Не реагую, повністю занурюючись у власні думки. Потрібно якось розказати Жорі про дитину. Але він мене уникає. Та й немає в мене зараз настрою з ним спілкуватися. Може, пізніше, коли він одумається і прийде просити вибачення. А що як не прийде?