Розділ 4

Зневірившись отримати свої файли від друзів, намагаюся домовитися з Миром. Нехай Жора думає про мене що завгодно. Байдуже! Потрібно будь-що-будь закінчити навчання цього року. За кілька місяців ми з мамою і вітчимом поїдемо за кордон, я забуду і прикрий інцидент із конкурсом, і своє невдале кохання як страшний сон.

– Я вже сказав тобі, що нічого не знаю про злом вашого проєкту! – брат очікувано злиться.

– Не стверджую, що це був ти. Але точно хтось із ваших. Можеш у них попросити мій диплом? Будь ласка! Адже це – лише текстовий документ.

Мир лається, запевняє, що ні в кого немає копії нашої хмари. Кричить, що ніхто не псував нам проєкт – вони не здатні на таку підлість і виграли б у будь-якому разі. Стверджує, що це – галюцинації Реброва, що Сашко з Андрюхою щось самі запороли й вигадали злом на своє виправдання, а мене розвели як лохушку, ще і стрілочницею призначили.

Не маю підстав не довіряти братові. Може, ми з ним не дуже близькі, але він розуміє, що якщо я не отримаю диплом, то вітчим буде вкрай незадоволений. А в нього тиск – лікарі заборонили хвилюватися. Якщо він знову потрапить із нападом до лікарні, то може зірватися його призначення в посольство. Цього ми не можемо допустити!

Мир хвилюється за батька. Його мама давно померла, і тато залишився єдиним близьким родичем. Під кінець розмови йому вдається переконати мене в тому, що він і справді не має жодного стосунку до псування нашого проєкту. Можливо, це зробив нишком хтось інший і не поділився інформацією зі своїми друзями. Версію, що злому не було, я відкидаю – не вірю, що мої друзі здатні так зі мною вчинити.

– Терміново сідай і швидко пиши заново. Ти ж приблизно пам’ятаєш, що там було? Та й усі ці бюрократичні документи до захисту загалом дуже схожі. Можна взяти за основу мою роботу й тільки специфічні нюанси переробити.

На величезний сором, пам’ятаю текст дуже погано. Частину записки написала ще взимку під час практики, оскільки перші два розділи були вимогою для її здачі. До того ж, багато в чому я використовувала штучний інтелект, а потім керівниця довбала мене за це у хвіст і в гриву.

Пізніше ще трохи дописала. Однак все це було давненько. Потім ми полірували проєкт і готувалися до конкурсу – було не до документації до захисту. Здавалося, що часу попереду достатньо і я все встигну. Й ось результат. Що було у файлі – можу тільки здогадуватися, доступу до нього немає. Дедлайн – за кілька днів.

Удвох із братом намагаємося знайти й відновити видалені файли, адже початковий варіант із двома розділами зберігався спочатку на моєму комп’ютері. У хмару я перенесла його пізніше, коли Жора оголосив про режим підвищеної секретності. Хоча чим він міг завадити або скомпрометувати проєкт?

Пробуємо різні утиліти, але, як на лихо, воскресити нічого потрібного не вдається – минуло багато часу, на диску поверх документа з дипломом записано щось нове. Фантастичний закон підлості: купа непотрібних файлів доступні для відновлення, але не моя пояснювальна записка або хоча б звіт із практики.

Часу до дедлайну залишається критично мало. Я пишу, пишу, пишу. Комбіную текст штучного інтелекту зі своїми фразами. Спину ломить, перед очима від втоми пливуть кола. Керівниця квапить – вона має схвалити роботу до того, як відправляти її на розгляд малої комісії.

Накидаю на папері діаграми, Мирослав креслить їх для мене в спеціальній програмі. У нього своїх виправлень море – його керівник чіпляється до оформлення. Він очікувано злиться, не розуміє, що і як потрібно поміняти.

Панікую, адже в мене не написаний навіть основний текст, до наведення краси мені як до місяця пішки. Не встигаю!

Останній день перед дедлайном. Формально час ще є, а фактично – ні. Робота все ще не готова. Навіть якщо я просто зараз надішлю її керівнику, знадобиться час на прочитання і написання зауважень. Потім повинна буду їх виправити. Добре, якщо мені вдасться впоратися за один раз. Однак у середньому процес схвалення керівником займає кілька ітерацій, і я бачу це на прикладі Мира. Я в повному розпачі…

Застрягаю на найважчому для мене розділі – описі тестування програми. Не маючи коду проєкту, пишу навмання, з голови. Сумніваюся, що це пройде, але маю бути впевнена, що зробила все можливе, щоб захиститися хоча б на мінімальну оцінку.

А ще потрібно буде десь узяти скріншоти, щоб вставити їх у текст. Набираюся духу, щоб зателефонувати Сашку. Доступ до хмари, як і раніше, закритий, але ж він може зробити для мене знімки екрана?

Друг ніби на відстані чує мої думки й дзвонить сам.

– Привіт, Оленко! Як справи? – запитує бадьорим голосом.

У нього все добре. Він уже пережив програш і, напевно, здав диплом на розгляд комісії. Сашко не з тих, хто залишає все на останню мить.

– Пишу, – відповідаю приречено. – Нічого не встигаю.

– Я вмовив Реброва віддати тобі файли! Скидаю їх у месенджер. Лови!

– Дякую…

Це схоже на насмішку. Ту частину роботи, яка лежить у хмарі, я вже зробила повторно. Залишилося те, чого там немає… Жора навмисно вичікував до останнього, знаючи, що мені бракує якраз двох останніх розділів?

Один Бог знає, чого мені коштує абияк зліпити роботу і відправити керівниці. Вона записує довге розгромне відео із зауваженнями. Умиваючись сльозами, вношу правки в документ і надсилаю їй знову і знову.