Розділ 3

Сашко виступає дуже гідно, проєкт у нас класний, ідея топова й реалізація на високому рівні. Наша презентація – просто бомба. Перше місце має дістатися нам без жодних сумнівів.

У доповідача – чудова дикція, відмінно поставлений голос. Він ніби зовсім не хвилюється. Захоплююся залізним самовладанням друга. Здається, саме воно рятує нас від провалу, і зʼявляється неабияка надія на перемогу.

Сашку вдається зберігати незворушність, навіть коли його буквально розстрілюють каверзними запитаннями щодо функціонала, який у нас був реалізований як цукерка, а тепер працює з помилками. На жаль, частину хлопці усунути не встигли – і журі одну з них помічає.

Вона виявляється фатальною. Попри цікаву ідею проєкту і блискучу презентацію, дива не відбувається – перемагає команда Мирослава, а ми опиняємося на другому місці. І хоча теж отримуємо призи, вони більше схожі на втішні. А головна нагорода – контракт зі швейцарцями – дістається конкурентам.

Мир щасливий. Проходячи повз нас, його команда зарозуміло посміюється, обзиває лузерами. Це має особливо цинічний і мерзенний вигляд, оскільки виграли вони нечесно.

– Цюрих – наш, – згадую слова брата. – Передай своїм лузерам, щоб навіть не мріяли. Без варіантів, ми вас зробимо. Ви не маєте шансів.

Він заздалегідь знав і попереджав мене! Це не був випадок. Злом був завчасно спланований й добре зрежисований.

Ненавиджу Мира! Як він міг так зі мною вчинити?

Я шалено засмучена. Мріяла про цей контракт не менше за інших! А тепер Жоріку доведеться погодитися на вимогу батька і поїхати до Китаю. Чи покличе мене із собою? Особливо після того, як він вирішив, що я – винуватиця нашого провалу. Демонстративно зі мною не розмовляє, і це болісно зачіпає.

Щойно оголосили переможця, Ребров одразу встав і залишив зал, навіть ні з ким не попрощався. Поїхав додому чи пішов скаржитися організаторам на злом нашого проєкту? Жорік такий, що на емоціях цілком може влаштувати скандал. Тільки в цьому випадку це навряд чи щось змінить.

Сашко з Андрюхою теж самі не свої. Йдуть, не дивлячись у мій бік. Навіть не кивають мені для пристойності на прощання.

Тупцюю на ґанку університету, дивлячись у телефон. Зображую, ніби зупинилася зовсім не для очікування, а спонтанно, щоб терміново прочитати повідомлення та відповісти на нього. Розгублена й не знаю, чи варто чекати Жоріка. Зазвичай з університету ми їдемо разом: катаємося на його новому мерсі, перекушуємо в нашій улюбленій кав’ярні, і лише потім я вирушаю додому.

З’ясовувати стосунки із Жорою зараз немає бажання. Він мене образив недовірою і безпідставними звинуваченнями, і я чекаю з його боку першого кроку. Однак ні дзвінка, ні повідомлення – телефон уперто мовчить. Постоявши на ґанку кілька хвилин, викликаю таксі.

Щоб зайняти думки та заповнити час, сідаю за диплом. За кілька днів – дедлайн подання готових файлів на попередній захист. Моя пояснювальна записка ще в дуже сирому вигляді. А комісія чіпляється не тільки до змісту роботи, а й до оформлення. Остання обставина бісить і здається абсолютно нелогічною. Завдання виконано, програма написана. Яка різниця, яким шрифтом оформлена документація?

Кому потрібні притягнуті за вуха танці з бубном навколо розрахунку тривалості проєктування? Проєкт уже готовий. Який сенс описувати процес його планування постфактум? Кому потрібна діаграма Ганта [1] та інша маячня заднім числом? Що за маразм?

Вмикаю ноутбук. Згадую останню консультацію. Усі думки тоді були зайняті підготовкою до конкурсу, тому викладача слухала неуважно. У нотатках написано лише коротке: «усі нефункціональні вимоги мають бути вимірюваними».

Ми це вчили минулого семестру. Тоді так і не зрозуміла, як можна виміряти в числовій формі, наприклад, надійність або безпеку програми. Та й половину вимог, як на мене, сформулювати у вигляді чисел неможливо! Однак треба.

Настрій і без того на нулі, а необхідність тупої, нікому не потрібної писанини й зовсім заганяє його в мінус.

Запускаю браузер, намагаюся увійти в хмару, щоби продовжити мучити пояснювальну записку. Але відомий пароль не підходить. Його, ймовірно, вранці поміняли, а мене забули сповістити. Чи це навмисний акт відплати?

Хапаю телефон і дзвоню Жорі. Начхати, що збиралася почекати, доки він охолоне й попросить вибачення за неправдиве звинувачення, хамство та грубість. Однак механічний голос повідомляє, що абонент перебуває поза зоною дії мережі.

Лють і образа наростають у геометричній прогресії. Набираю номер Андрія. На щастя, після третього гудка чую сонне: «Алло».

– Можеш надіслати мені пароль від хмари, будь ласка? – звертаюся без привітання, адже він зі мною сьогодні так і не попрощався.

– Ні, не можу, – відповідає коротко без зайвих вилянь.

– У сенсі? Що за жарти? Мені потрібно диплом писати!

Отже, все-таки це – акт відплати? Вони змовилися позбавити мене доступу до нашого спільного проєкту, у якому є і моя частина?

– Олено, мені дуже шкода. Але ми вирішили до з’ясування всіх обставин витоку обмежити доступ…

– Що означає «обмежити доступ?» Там – мій диплом! У мене терміни горять!

– Вибач, але я не можу сам ухвалювати рішення. Георгій…