Розділ 2

Кожній команді для підготовки до презентації виділено невеликий кабінет. Коли заходжу до нашого, одразу відчуваю найсильнішу напругу. Вона висить у повітрі в’язкою субстанцією. Занепокоєння, яке гризло мене останнім часом, різко перекриває дихання.

Підходжу до Жоріка й намагаюся його звично привітно поцілувати. Однак він відсторонюється, наче злиться на мене. Я мала приїхати раніше? Але я ж не запізнилася!

– Жоро, що сталося? – запитую свого хлопця, але обводжу поглядом усіх присутніх у пошуках відповіді на запитання.

– Це я в тебе хочу запитати, що сталося, – Жорік відповідає неприродно грубо.

– Я не запізнилася. Сказали, що початок о десятій, ще десять хвилин, – вирішую, що проблема – у моєму пізньому приході, й починаю виправдовуватися. – Трохи затрималася, вибачте…

Мирослав мав рацію: потрібно було виїжджати раніше. Даремно я наводила красу.

– Та до чого тут це? – перебиває роздратовано.

– А що тоді?

Нічого не розумію. Хлопці дивляться спідлоба, насупилися. Наче я накоїла щось жахливе.

– Хтось пояснить, що відбувається і чому ви на мене так дивитесь?

– Ти дала Мирославу пароль від нашої хмари? – включається в розмову Андрій.

– Що? Я нічого нікому не давала! Ти при своєму розумі? – останнє запитання вигукую.

Що за дикі закиди? Як їм у голову могла прийти така дурість? Я обурена несправедливістю і не одразу усвідомлюю, що якщо виникло таке питання, то наш проєкт зламали. Команда Мира, ймовірно, поцупила наші вихідні коди!

– Ну, можливо, ти протупила, і він його сам знайшов, – рявкає Георгій. – Я ж тебе просив стежити за ноутбуком! Як відчував…

– Я і стежила! Ноут весь час був зі мною. Мир не міг, у нього просто не було шансу отримати до нього доступ! – емоційно відбиваю звинувачення. – А що сталося? Чому ви вирішили, що хтось сторонній потрапив у нашу хмару?

Поки що розумію тільки те, що хтось дістався до нашого проєкту. Але якщо це зробили щойно, сьогодні, то навряд чи хтось зміг би із цього отримати вигоду. Адже всі проєкти заявлені заздалегідь, ні в кого з учасників конкурсу немає подібної теми, як наша. Тобто скористатися вкраденим проєктом для нинішнього конкурсу практично неможливо.

– Хтось поцупив наш проєкт?

Жора не відповідає, тільки свердлить мене важким поглядом.

– Гірше, все набагато гірше, – приречено промовляє Андрій. – Код зіпсували.

– У сенсі?

До горла підбирається нудота. Звісно, щоб не дати нам перемогти, зовсім не потрібно красти проєкт і видавати його за свій. Досить не дати нам успішно виступити.

– Хлопці, так ми ж маємо бекап і можемо…

– Бекап теж зіпсували, – включається Сашко. – Грамотні, тварюки.

Але це ж практично неможливо! Отримати доступ до двох різних тек у різних хмарах… Ще й за наших запобіжних заходів!

– Проєкт працює, але з помилками, – пояснює Андрій. – Той, хто зробив це, чудово в усьому розбирається. Я б сказав, що діяв професіонал.

– І що тепер робити? Ми можемо код полагодити?

– Останньої версії на компах ні в кого не збереглося. Як на лихо, ми домовилися, що не будемо зберігати копії ніде, крім хмари. В мене залишились якісь старі робочі версії, але всі вони геть-чисто неактуальні, – окреслює масштаби катастрофи.

– А… коли це виявилося?

– Сьогодні. Я почував себе неспокійно, вночі не спалося. Якесь недобре передчуття не давало спокою, – у голосі Андрія відчувається відчай. – Близько п’ятої ранку поліз у хмару, щоб ще раз переконатися в тому, що все добре. Запустив проєкт. А він не працює! Ми із Сашком з того часу намагаємося його пофіксити. Частину полагодили, але не все. В найцікавіших місцях, які є нашою основною фішкою, поки що є проблеми. На жаль, часу почаклувати над ними вже немає. Нам би ще годин п’ять!

– І… Що ми будемо робити?

– Ти вже точно нічого не будеш! – втручається Жора. – Іди в зал для глядачів, за братика вболівай. Чи правильно сказати, за хахаля?

Вибухаю, але вчасно стримуюся, щоб не нахамити. Дістав уже з цими дурними натяками!

– Будемо ганьбитися, – говорить Сашко. – Звісно, під час демонстрації постараюся обійти функції, які не працюють. Але без них проєкт має досить убогий вигляд – враження слабеньке. Шансів на перемогу майже немає.

– Послухайте, присягаюся вам, що ноутбук не випускала з рук ні на хвилину! – знову виправдовуюся.

Що може бути гірше, ніж виявитися винною в провалі спільної справи й розбитих мріях друзів? Знаю, що це сталося не через мене, є якесь інше пояснення, але однаково почуваюся бридко.

– Що, і в душ із собою брала? Він у тебе водостійкий? – зло єхидує Георгій.

Ніколи раніше не бачила його таким!

– Уяви собі! Не під воду, звісно. Але він лежав біля халата, поки я милася.

– Отже, хтось міг зайти до тебе у санвузол і взяти його, – продовжує висувати маячні припущення мій хлопець.