Розділ 1

Олена

За сім років до подій Прологу

– Так, панове, усі сидять? – Жорік з палаючими очима вривається до нас у кімнату. – А тепер – офіційно. Ну, або майже офіційно. Головним спонсором цьогорічного конкурсу буде швейцарська компанія «Формула-Стар» із Цюриха! А приз… Увага! З усіма учасниками команди-переможця їхня фірма підпише річний робочий контракт! Причому з можливістю продовження. Оформлення документів і віз, трансфер та проживання фірма бере на себе. Чув, Андрюхо?

Андрій – із неповної малозабезпеченої сім’ї. Його мама працює за копійки в науковій лабораторії, ще й витрачає гроші на публікацію статей. Дивна система, зрозуміти яку ніяк не можу. Якщо її дослідження і статті комусь потрібні, то цей хтось і має їх оплачувати. Хіба ні? Наприклад, університет, який фактично паразитує, підвищуючи свій рейтинг завдяки її роботам. Якщо ж це нікому не цікаво, то чому їй треба більше за всіх? Воістину вчені мають якийсь особливий склад розуму, осягнути який звичайним людям не до снаги.

Андрій ще зі школи за можливості підробляє, але живуть вони важко. Зайвих грошей ніколи немає. Він за свої двадцять із хвостиком років не був ніде далі нашого міста. Це здається диким в епоху вільної мобільності, безвізу та високих швидкостей і технологій. Однак факт…

– Жоріку, це точно, що все оплатять? Чи, як зазвичай, потрібно мати на рахунку стоп’ятсот євро, які, можливо, колись компенсують? – хмуриться Андрій.

Він завжди скептичний і консервативний. Проте загалом має рацію: саме за такою формулою здійснюються поїздки в закордонні університети за обміном. Та й робоча віза вимагає початкового вкладення особистих коштів, які мають далеко не всі недавні студенти.

– І що, реально всіх чотирьох візьмуть у Цюрих? Ще й зарплату платитимуть? – подає голос Сашко.

Звучить трохи утопічно. Але, з іншого боку, а чому ні? Вивезти в розвинену країну команду перспективних молодих людей, вкласти в них трохи грошей і отримати на виході геніальних програмістів, які в найближчому майбутньому зароблять для компанії тисячі або навіть мільйони.

– Панове, за що купив, за те і продаю, – з усмішкою відмахується Жорік. – Завтра це буде оголошено офіційно й напевно з’являться деталі. Але Полкан сказав, що стопудово буде контракт.

Полкан – заступник декана. Усе життя служив в армії фахівцем із кібербезпеки, у званні полковника вийшов у відставку й перейшов на викладацьку роботу. Попри сувору вдачу, користується авторитетом і прихильністю студентів.

Ми – невелика університетська команда студентів-програмістів. Рік тому на одному з предметів нам запропонували розбитися на групи для виконання колективного завдання. Я того дня ходила до стоматолога й на розподіл запізнилася. Мої друзі встигли скупчитися, вільних місць у їх командах не виявилося, і мене примусово впхнули до Жоріка, Андрія і Сашка, яким бракувало для повного комплекту одного учасника.

Хлопці не були в захваті від моєї кандидатури, спочатку сміялися з мене. Мовляв, який із дівчини програміст? Однак потім змирилися. Присягаюсь, я не пасла задніх! Роботу ми виконали на відмінно, нас дуже хвалили й запропонували писати колективний дипломний проєкт.

Саме з ним ми плануємо брати участь у майбутньому конкурсі.

– А тепер жарти в сторону, – посмішка сходить із вродливого обличчя, Жорік миттєво стає серйозним. – Це означає, що ми повинні напружитися і будь-що взяти перше місце. Не знаю, як ви, а я землю носом рити буду, тільки б потрапити до Цюриха замість батькової китайської філії, яка мені сто років не здалася. Однак ви ж розумієте, конкуренти не сплять і теж приміряють на себе заповітний контракт. І ми не просто маємо створити проєкт-цукерку, яка вразить швейцарців. Маємо не допустити ані найменшого витоку.

Ясна річ. У нас уже рівень захисту такий, що й Пентагону не снилося. Однак Жоріку всюди ввижається змова, і він раз по раз наполягає, що наш захист – недостатній. Смішно, їй Богу.

– Точно знаю, що Романюк активно під нас копає. Олено, впевнений, що Мир теж спить і бачить, як би залізти до тебе… ні, не в труси, а у свята святих – твій ноутбук. Тож зусилля з кібербезпеки необхідно подвоїти. Конкуренти можуть діяти брудно і вдарити в спину будь-якої миті найнесподіванішим чином.

Мирослав – мій зведений брат, камінь спотикання. Моя мати та його батько одружилися, коли нам було по п’ятнадцять. Спочатку ми терпіти одне одного не могли, лаялися, намагалися підставити перед батьками. Це була справжнісінька війна! Але потім якось притерлися, звикли й тепер живемо за принципом «поганий мир кращий за добру сварку».

Жоріку постійно ввижається, що Мир пускає на мене слину. Яка безглуздість! Він же – мій брат! А тепер – нова шиза: Мир хоче вкрасти наш проєкт, оскільки він – учасник команди конкурентів.

– Отже, жодних копій на особистих комп’ютерах. Працюємо тільки в хмарі. Пароль доступу міняємо тепер не щотижня, а щодня. Паролі ніде не записувати, а запам’ятовувати. Хто забув, це – ваша особиста проблема. Купіть собі таблетки від старечого маразму.

Жорік вміє бути жорстким, нерідко його заносить, і він говорить образливі речі. Потім, звісно, просить вибачення. Але осад залишається надовго. Не можна так працювати в команді!

– Жоро, ну ти реально гониш, – огризається Сашко.