Пролог

До юридичної фірми, де призначив мені зустріч адвокат, приїжджаю трохи заздалегідь. Від хвилювання зводить вилиці, насилу прізвище своє називаю. Секретарка не надто привітно вказує мені на стілець і велить почекати.

Я б не відмовилася від води, але мені нічого не пропонують, а попросити я не наважуюся – надто вже зайнятою видається сувора дівчина за комп’ютером.

Двері кабінету нарешті відчиняються, і звідти виходить елегантний літній чоловік. Секретарка відразу підскакує з місця, обличчя розтягується в усмішці. Виявляється, злюка вміє бути привітною. Зараз вона нагадує песика, що зустрічає господаря з роботи, – стрибає навколо нього на задніх лапках і мотає хвостиком. Напевно, чоловік – багатий клієнт, у якому зацікавлений її шеф. Не сумніваюся, що його вона чаєм-кавою пригощала і воду не пошкодувала…

Нарешті мене запрошують до адвоката. На порозі нерішуче переступаю з ноги на ногу. Господар кабінету, В’ячеслав Кравченко, не підводиться і навіть до ладу не вітається – бурмоче собі щось під ніс і, не підіймаючи голови, продовжує читати якийсь документ на столі.

Знаю, що правила пристойності вимагають дочекатися пропозиції присісти. Однак її не слідує. В очікуванні, коли адвокат зверне на мене увагу, розглядаю приміщення. Обставлене воно кричущо дорого. Стіни й стеля оббиті деревом. У центрі кабінету – масивний дерев’яний стіл, прикрашений не надто доречними позолоченими фінтіфлюшками з натяком на старовину. Під вікном – гарні шкіряні крісла.

Я б сказала, що в господаря цього кабінету поганий смак. Сучасні успішні чоловіки віддають перевагу чомусь модернішому – легшому, лаконічнішому і стильнішому. Не здивуюся, якщо вдома в адвоката стоїть золотий унітаз або щось на кшталт того. 

Не подобається мені аура цього кабінету.

– Сідайте, милочко, – Кравченко нарешті звертає на мене увагу і вказує на стілець. Нерішуче опускаюся на самий краєчок. Почуваюся не у своїй тарілці.

Очі в адвоката світлі, майже прозорі, риб'ячі. Терпіти не можу такі. На вигляд йому не більш як сорок. Якщо, звісно, він не фарбує волосся, щоби приховати сивину, і не робить інʼєкції ботоксу. Підтягнутий – напевно, багато часу проводить у спортзалі. І костюм, звісно, коштує чималих грошей. На сорочці запонки із жовтого золота мають трохи циганський вигляд, але цілком вписуються в стиль кабінету.

Адвокат – це людина, яка має захищати. Однак Кравченко представляє протилежну сторону й буде на мене нападати, захищаючи інтереси свого клієнта. У телефонній розмові він коротко озвучив мету нашої зустрічі, і я заздалегідь знаю, що нічим добрим для мене вона не закінчиться.

– Отже, два роки тому ви уклали договір із подружжям Ребрових. Так?

– Так, – відповідаю ледве чутно.

Я б рада сказати, що не боюся цього неприємного пихатого павича, але це зовсім не відповідає дійсності. Я не просто його боюся – я в жахливій паніці. Була б моя воля, бігла б від нього безоглядно. Але, на жаль, від цієї розмови залежить не лише моє життя, а й доля моєї донечки. Тому я щосили намагаюся тримати спину прямо й удавати, що спокійна.

– І ви, напевно, пам’ятаєте, що в ньому був розділ, присвячений штрафним санкціям. Зокрема, у разі порушення умов договору ви повинні були виплатити в трикратному розмірі суму договору.

– Суму, отриману від Ребрових, – насмілююся його поправити. – Вони мені заплатили тільки частину.

– Ні. Точніше, не зовсім так. Договір укладав не я. І фраза про штраф сформульована там дещо закрутисто і, можливо, не дуже зрозуміло простій людині. Однак сенс саме такий: трикратний розмір суми договору.

Я мовчу. Що так, що інакше – обидва варіанти однаково нереальні для мене. Тому я б нізащо не пішла на жодні порушення. А те, у чому мене звинуватила Каміла, – форс-мажор, а не порушення з мого боку. І вона зі своїм адвокатом це прекрасно розуміла.

– Проте двадцять ви порушили договір…

– Це неправда! – перебиваю Кравченко. Може, це неввічливо, але робити із себе ідіотку я не дозволю. – Договір було розірвано, я повернула пані Ребровій усі гроші, які вони мені виплатили, і ми розійшлися з миром. У мене є підписана угода про це. Після цього я вже не була зв’язана жодними зобов’язаннями й діяла так, як мені підказували мої совість і серце. Тож нічого я не порушувала! Якщо хочете знати, порушення договору було якраз з боку Ребрових!

– Не варто так нервувати, милочко, – губи адвоката розтягуються в неприродній усмішці, більше схожій на звіриний вищир. – Наше з вами завдання – в усьому розібратися і знайти єдино правильне рішення.

– Вибачте, В’ячеславе Ігоровичу, але ви кажете речі, які не відповідають дійсності. Я ж надіслала вам на електронну пошту угоду про розірвання договору за обопільною згодою у зв’язку з форс-мажором. Але ви вперто наполягаєте на якомусь порушенні з мого боку!

– Ви договір підписували з Камілою Ребровою чи з нею та її чоловіком? – продовжує металевим голосом адвокат.

Він – наче робот. Залізна, безсердечна людина. Напевно без совісті й співчуття.

– З ними обома, звісно.

– А угоду про розірвання договору?

– Теж, напевно, з обома. Або тільки з Камілою.

– Ось бачите… Нестикуваннячко. Мій клієнт стверджує, що не підписував і навіть не знав, що ви з його дружиною потайки від нього щось там порішали.