Пролог

До юридичної фірми, де призначив мені зустріч адвокат, приїжджаю трохи заздалегідь. Від хвилювання зводить вилиці, насилу прізвище своє називаю. Секретарка не надто привітно вказує мені на стілець і велить почекати.

Не відмовилася б від води, але мені нічого не пропонують, а попросити не наважуюся: надто вже зайнятою видається сувора дівчина за комп’ютером.

Двері кабінету нарешті відчиняються, і звідти виходить елегантний літній чоловік. Секретарка відразу підскакує з місця, одягаючи на обличчя усмішку. Виявляється, злюка вміє бути привітною. Зараз вона нагадує песика, що зустрічає господаря з роботи: стрибає навколо нього на задніх лапках і мотає хвостиком. Напевно, чоловік – багатий клієнт, у якому зацікавлений її шеф. Не сумніваюся, що його вона чаєм-кавою пригощала і воду не пошкодувала…

Нарешті мене запрошують до адвоката. На порозі нерішуче переступаю з ноги на ногу. Господар кабінету, В’ячеслав Кравченко, не підводиться і навіть як слід не вітається: бурмоче щось собі під ніс і, не підіймаючи голови, читає якийсь документ на столі.

Знаю, що правила пристойності вимагають дочекатися пропозиції присісти. Однак її не було. Очікуючи, поки адвокат зверне на мене увагу, розглядаю приміщення. Обставлене воно кричуще дорого. Стіни та стеля оббиті деревом. У центрі кабінету – масивний дерев’яний стіл, прикрашений не надто доречними позолоченими штучками з натяком на старовину. Біля вікна стоять гарні шкіряні крісла.

На мою думку, господар цього кабінету має поганий смак. Сучасні успішні чоловіки віддають перевагу чомусь модернішому – більш легкому, лаконічному і стильному. Не здивуюся, якщо вдома в адвоката стоїть золотий унітаз або щось на кшталт того. 

Не подобається мені аура цього кабінету.

– Сідайте, голубонько, – Кравченко нарешті звертає на мене увагу і вказує на стілець. Нерішуче опускаюся на самий краєчок. Почуваюся трохи ніяково.

Очі в адвоката світлі, майже прозорі, риб'ячі. Терпіти не можу такі. На вигляд йому – не більш як сорок. Якщо, звісно, він не фарбує волосся, щоби приховати сивину, і не робить інʼєкції ботоксу. Підтягнутий – напевно, багато часу проводить у спортзалі. І костюм, звісно, коштує чималих грошей. На сорочці запонки із жовтого золота мають трохи циганський вигляд, але цілком вписуються в стиль кабінету.

Адвокат – це людина, яка має захищати. Однак Кравченко представляє протилежну сторону й буде на мене нападати, захищаючи інтереси свого клієнта. У телефонній розмові він коротко озвучив мету нашої зустрічі, і я заздалегідь знаю, що нічим добрим для мене вона не закінчиться.

– Отже, два роки тому ви уклали договір із подружжям Ребрових. Так?

– Так, – відповідаю ледь чутно.

Рада б сказати, що не боюся цього неприємного пихатого павича, але це зовсім не відповідає дійсності. Бо не просто його боюся – мене охопила паніка. Була б моя воля, бігла б від нього безоглядно. Але, на жаль, від цієї розмови залежить не лише моє життя, а й доля моєї донечки. Тому щосили намагаюся тримати спину прямо й удавати, що спокійна.

– І ви, напевно, пам’ятаєте, що в ньому був розділ, присвячений штрафним санкціям. Зокрема, у разі порушення умов договору ви повинні були виплатити вказану в ньому суму в потрійному розмірі.

– Суму, отриману від Ребрових, – насмілююся його поправити. – Вони мені заплатили тільки частину.

– Ні. Точніше, не зовсім так. Договір укладав не я. І фраза про штраф сформульована там дещо хитромудро і, можливо, не дуже зрозуміло простій людині. Однак сенс саме такий: потрійний розмір суми за договором.

Мовчу. Так чи інакше – обидва варіанти однаково нереальні для мене. Тому я нізащо не пішла б на жодні порушення. А те, у чому мене звинуватила Каміла, – форс-мажор, а не порушення з мого боку. І вона зі своїм адвокатом це прекрасно розуміла.

– Проте ви порушили договір…

– Це неправда! – перебиваю Кравченка. Може, це неввічливо, але робити із себе ідіотку не дозволю. – Договір було розірвано, я повернула пані Ребровій усі гроші, які вони мені виплатили, і ми розійшлися з миром. Я маю підписану угоду про це. Після цього я вже не була пов’язана жодними зобов’язаннями й діяла так, як підказували мої совість і серце. Тож нічого я не порушувала! Якщо хочете знати, порушення договору було саме з боку Ребрових!

– Не варто так нервувати, голубонько, – губи адвоката розтягуються в зловісній посмішці, більше схожій на звірячий вищир. – Наше з вами завдання – в усьому розібратися і знайти єдине правильне рішення.

– Вибачте, В’ячеславе Ігоровичу, але ви говорите про те, що не відповідає дійсності. Я ж надіслала вам на електронну пошту угоду про розірвання договору за обопільною згодою у зв’язку з форс-мажором. Але ви вперто наполягаєте на якомусь порушенні з мого боку!

– Ви договір підписували з Камілою Ребровою чи з нею та її чоловіком? – продовжує металевим голосом адвокат.

Він – наче робот. Залізна, безсердечна людина. Напевно, без совісті й співчуття.

– З ними обома, звісно.

– А угоду про розірвання договору?

– Теж, напевно, з обома. Або тільки з Камілою.

– Ось бачите… Нестикуваннячко. Мій клієнт стверджує, що не підписував і навіть не знав, що ви з його дружиною потайки від нього щось там порішали.