-5-

Ранок був тихий, але не звичайний. Сонце ледь просочувалося крізь штори, і повітря пахло кавою та смаженими яйцями. Я ще не відійшла від відчуттів вчорашнього вечора і ночі: від його погляду, що хвилював, від того моменту, коли костюм Санти зник, а залишився тільки він — Арсен. Справжній. Щирий. Без маски.

Я сиділа на підвіконні, обережно крутила в руках чашку і дивилася на місто, яке ще не прокинулося. У голові крутилися думки: “він дійсно тут. Він не зник. А я… я більше не Попелюшка”.

У дверях раптово з’явився Арсен. Трохи сонний, зі скуйовдженим волоссям і на босу ногу. Не бос, не самовпевнений чоловік з офісу — просто Арсен. З тією самою легкою посмішкою, яка завжди змушувала мене опускати погляд, а мої щоки — червоніти. 

— Смачна вийшла кава? — тихо спитав він, підходячи ближче.

Я кивнула. Серце калатало трохи швидше, ніж слід, але цього разу я не намагалася це приховати. Я могла дивитися на нього спокійно — без страху, лише з легким хвилюванням, яке приємно тремтіло у грудях. 

Він підсів поруч. Ми мовчали кілька хвилин, слухаючи, як за вікном прокидається місто. Його рука ледь торкнулася моєї — ненав’язливо, майже випадково. І я зрозуміла: це той момент, який або проходить повз, або залишається назавжди.

— Я хочу, щоб ми зустрічалися, — сказав він нарешті, не відпускаючи мою руку. — По-справжньому. Не ховаючись.

Я глибоко вдихнула. Усередині з’явилася знайома бентега.

— Я не знаю… — прошепотіла я, стискаючи чашку. Навіть після всього, що між нами було, мені все ще здавалося, що я для нього — тимчасова.

Арсен усміхнувся трохи втомлено.

— Олесю, знову ти за своє? — він підвівся, поставив чашку на стіл. — Скільки ще тікатимеш від мене?

— Я не тікаю, — відповіла тихо, хоча сама знала — брешу.

Він підійшов і обійняв мене.

— Ти сама вигадала, що ми надто різні, — прошепотів мені на вухо, і по шкірі побігли мурахи. — Що ти — сіра мишка, а я — якийсь там ловелас. Що я не можу бачити тебе так, як ти є. Але знаєш, чому я вчора був Сантою?

Я підняла на нього погляд.

— Бо це був єдиний спосіб сказати тобі правду так, щоб ти не втекла, — продовжив він. — Я дивився на тебе роками. Бачив, як ти відмовляєш мені, як ховаєшся за своїм «ми різні». А для мене ти завжди була єдиною. Я просто чекав, коли ти дозволиш собі повірити.

Я притислася до нього, вдихаючи знайомий запах парфумів, і раптом зрозуміла: цього разу я справді не хочу тікати.

— Твоє мовчання я розцінюю як згоду, — усміхнувся він, взяв моє обличчя в долоні й заглянув у вічі.

Його поцілунок був палким, впевненим, таким, що всі сумніви розчинилися без сліду. Залишилося лише тепле, щемливе відчуття щастя.

— І, Олесю, — прошепотів він, — перестань казати колегам, що ми не знайомі. Гаразд?

— Домовились, — усміхнулася я.

Сонце піднялося вище, і світло м’яко торкнулося кімнати, ніби хтось обережно відкрив нову сторінку. Я дивилася на нього і відчувала: більше не потрібно ховатися, контролювати себе чи вдавати, що мені байдуже. Я більше не Попелюшка — бо ніколи нею й не була, просто не вірила в це. Він був поруч, справжній, щирий. І в цю тиху мить мені здалося, що казки насправді починаються саме так — коли тебе бачать, обирають і більше не відпускають.