-4-

Арсен не підходить до мене, не говорить, не робив жодних знаків уваги, зрештою, як і інші. Чого не скажеш про їхні перекошені обличчя та невдоволені погляди, котрими штрикають у мене весь час. Особливо, жіноча половина колективу. Та я проганяю дурні думки про них і продовжую сидіти у куточку та насолоджуватися смакотою. І намагаюся поглядом не шукати Арсена, не думати з ким він розмовляє, з ким танцює і кому дарує свою увагу та усмішки. Весь вечір намагаюся його уникати, але знаю, що він десь поруч, бо в  певні моменти відчуваю на собі його погляди.

А потім, раптово, в зал вривається Санта. Червоний костюм, борода, дзвінкий сміх. Він говоритт багато: вітає кожен відділ, роздає подарунки, дає настанови на новий рік. Колеги сміються, дістають телефони, фільмують забаву. Всім дуже весело. Я теж посміхаюся, але скоріше машинально. Костюм, дзвін, колір — все це здається відривом від буденності, але щось у поставі Санти змушує мене завмерти, затамувати подих. Я відчула погляд. Його погляд. 

Санта підіходить саме до мене, зупинившись біля столу. Я задираю голову, щоб краще його бачити. Звуки навколо якось стихли: і сміх, і музика, і залишаюся тільки я і його присутність.

— А ти була чемною цього року? — питає він, тихо, майже шепотом, щоб ніхто крім мене не почув і моїм тілом пробігають мурашки. 

Я знаю цей голос. Не можу не знати. Я впізнала його, хоч бачила перед собою бородатого дідугана в червоному костюмі. 

Санта нахиляєся трохи ближче, і мені стає жарко, хоч у приміщенні було прохолодно. Його рука в червоній рукавиці простягає мені маленьку коробку. Глянула на неї і серце знову зробило кульбіт. Мої руки затремтіли. 

— Відкрий, — каде він, і я тягнуся до коробки, аби побачити там те, що вражає мене до сліз, хоч плакати цього вечора я не планувала. 

Усередині коробки знаходиться мініатюрна копія старої фотографія. На ній — ми двоє на фоні школи, а на звороті мої дитячі криві літери: “не зникай”. Я не пам’ятаю, коли писала це, а він пам’ятає. І не просто пам'ятає, а досі зберігав…

Я здивована та вражена. В голові мільйон питань без відповідей. 

— Можеш зробити вигляд, що це просто дурний корпоративний сюрприз, — тихо каже Арсен, не отримавши від мене жодної реакції, окрім переляканого погляду, — Або піти за мною на балкон. Хвилин так через десять. 

Я забраю коробочку, киваю головою і засуваю подарунок в сумочку. Санта Клаус весело сміється, побажавши мені всього і багато в новому році, йде далі роздавати подарунки. Я ж просидівши десять хвилин, збираю речі та свої думки до купи і йду на балкон. Я хочу знати, що це все означає. Я мушу. 

На балконі доволі холодно: свіже морозне повітря щипає за щоки. Я обіймаю себе за плечі, бо забула взяти куртку, від шоку так і побігла вслід за Санта Клаусом. Дурна. 

Санта зупиняється в кількох кроках від мене. Знімає шапку, бороду, і тепер переді мною стоїть просто чоловік. Не бос, не “шкільний Аполлон”, і не офісний бабій, а той, кого я знала раніше, тільки тепер він був сміливішим, ніж будь-коли. Арсен. 

Я відчуваю, як тіло трохи напружується, коли він стоїть так близько. Не для поцілунку, не для обіймів, а просто стоїть, та навіть це змушує мене відчувати те, що я так довго та ретельно приховувала. 

— Ти можеш піти назад у зал, — шепоче Арсен змовницьки, — А можеш залишитися тут, зі мною. Назавжди, — скоротивши відстань до мінімуму говорить в мої губи і не зустрівши супротиву, цілує.