-3-

Моя хресна фея очікує мене в себе в повній бойовій готовності, коли я заходжу у її скромні хороми — двоповерховий будинок з гаражем, басейном, садом та височенним парконом, щоб сусіди не бачили, як тато Стасі рахує гроші. Про тата її, звісно ж, жарт, але десь так ті люди і думають. 

— Ти прийшла! — щойно входжу до вітальні, куди мене ласкаво провела їхня хатня робітниця, вигукує Стася. Вітальня у них така велика та простора, що в ній легко вміститися можуть три моїх кімнати. 

— Звісно. Ти ж пригрозила. 

Стася усміхається та запрошує до своєї кімнати, де на мене вже чекає повна шафа суконь, туфлі, сумочок, кілька косметичок для того, аби зробити макіяж і Стасіна сусідка, яка дуже класно робить зачіски. 

— Сідай, — вказує мені на крісло Оксана, — Знімай окуляри і будемо наводити красу. 

Я усміхаюся, Стася теж, а Оксана приступає до роботи. Поки вона накручує мої локони, Стася пропонує варіанти суконь та туфлі до образу. Я киває головою, іноді хитаю, бо смаки у нас зі Стасею все таки різні. І у дуже яскравому я нікуди не піду. Не хочу бути схожа на папугу. 

Після кількох годин так званої підготовки, я нарегті можу встати з кріла і глнути на себе в дзеркало. Але коли підходжу до нього і дивлюся, то не впізнаю себе.

— Це, хто завгодно, але тільки не я, — всміхаючись своєму відобрадженнню кажу. 

Поруч стає Стася і усміхається, а слідом і Оксана. 

— Красуня, скажи?

— Так, Олесю, ти справжня красотка, — підтакує Стасі Оксана, — А тепер знімай окуляри, ми тобі контактні лінзи купили. 

Я від подиву прочиняю рота. От дівчата, от молодці, все продумали до деталей. Я беру коробочку з рук Стасі і йду у ванну, аби змінити окуляри на лінзи. І знову роздивляюся себе в дзеркалі ванної. 

— Що ж, Олесю, — кажу сама собі, — Сьогодні ти не зможеш сховатися. Хіба що за ялинкою. 

***

Вечір обіцяє бути довгим і нудним. Я йду до офісу, відчуваючи легке передчуття чогось непередбачуваного, хоча намагаюся переконати себе, що це просто корпоратив. Кожен крок у нових туфлях здається мені складним, але водночас я ловдюсебе на думці, що хочу, аби він помітив мене. Це було дивно, адже зазвичай мені комфортно бути невидимкою, з усіма, але не поруч із ним. Чому? Та мабуть тому, що я закохана і дурненька. І це не виліковно.

Коли я входжу до зали, то одразу потрапляю в святковий безлад: чую сміх, дзвін келихів, звідусіль луналають тости, побажання та звісно ж плітки. Ну, куди без них?!

Я обережно ковзаю поглядом між людьми, вишукуючи місце для себе, і чомусь відразу натрапляю на його силует. Арсен. Той самий Арсен — колишній однокласник, тепер же бос іншого відділу, і він дивився на мене так, неначе вперше побачив. А може і справді це так? 

 Я не знаю про що він думає, але лише його крихітної усмішки і загадкового погляду, що зупинився на мені трохи довше, ніж на інших, виявляється достатньо, аби моє серце здригнулося і обухом впало вниз. Скільки років борюся з цим почуттям, а поконати його не можу. 

Я намагаюся не показувати, що помітила цей його погляд, але відчуття підводять мене і  червонію. Бо можна скільки бажаєш брехати іншим, і вони навіть віритимуть, та собі брехати не вийде. Ти все одно носиш в собі іскру правди. 

Переводжу погляд і щойно знаходжу найдальший вільний куток, йду туди та сідаю. Могла б присісти біля Стасі, але там був практично увесь її відділ і мені не хочеться бути зайвою. Саме тому я сідаю в куточку. Весь вечір я сиджу на одному місці, їм смачну їжу, запиваю її колою і радію, що мене й далі ніхто не помічає, в якому гарному одязі я б не була.