-2-

Весь кінець робочого дня і ранок наступного я намагаюся вигадати якусь нагальну справу чи поїздку, але нічого путнього не приходить на ум і мені доводиться змиритися з моєю участю. Я таки піду на ту кляту вечірку і порадую своєю присутністю колег. Можливо, не всіх, але деяких особливо. Іноді здається, що я їм, як та кістка — поперек горла стала. Або ж люди просто злі і заздрісні. Особливо, жінки. 

В нашій фірмі жіночий колектив, у будь-якому відділі, то наче справжній тераріум: шиплять та прискаються отрутою так, неначе ти для них загроза номер один. Але я? Я ж ніхто — маленька сіра мишка у величезних окулярах та одязі оверсайз. Єдина моя перевага над ними, на мою думку, це мій розум та професіоналізм, до якого їм, як до неба — рачки. 

Та навіть попри мою непримітність, мене не люблять. Завжди намагаються підколоти, пожартувати над одягом, зачіскою і навіть тим, що майже завжди ні з ким не розмовляю за обідньою перервою у нашій столовій. 

Та найбільш небезпечно для моєї психіки та здоров'я є час, коли мені треба співпрацювати з відділом юристів. Там такі кралі, що проковтнуть тебе цілком і не вдавляться. Але я їх розумію, їм є заради кого старатися. Їхній начальник — Арсен Чумак — неймовірної краси чоловік, Аполлон, як більшість його тут називають, але як на мене — вони перебільшують. Бо за красивою оболонкою нічого більше немає. Ну, крім зухвалості та нахабства, яких там дуже щедро насипали творці в момент, коли його душа народжувалася. 

Звідки я знаю? Все просто: цей Арсен — ще та скалка в дупі — мій горе сусід та колишній однокласник. Довгих десять років ми провчилися в одному класі і на жаль (а може й на моє щастя) друзями ніколи не були. Я була відмінницею, хорошисткою та зразковою ученицею, а він — шибайголова, трієчник та бабій. Іноді складалося враження, що в школу він ходив не для того, аби навчатися, а щоб зі своїм гаремом поспілкуватися: кожній роздати по компліменту, поцілувати у щічку та пообіцяти золоті гори. Котрих, звісно, він і досі нікому не подарував. Ось вже скоро тридцятка на носі, а він досі неодружений. Звісно, як і я, але ж я не шукаю собі пару і навіть перестала мріяти про вічне та єдине кохання на все життя. Гадаю, що стосунки не для мене і я приречена зустріти старість одна однісінька з сорока котами.  

А от про походеньки Арсена знає кожна собака в місті. Він у нас завидний жених і безсовісно користується тим, що жінки вішаються йому на шию. Буквально, нещодавно я стала німим свідком ситуації, коли його нова секретарка (чомусь довше ніж півроку вони у нього не затримуються) запропонувала йому після роботи підвести її та зайти на каву. Ага, знаємо ми, яка та кава була б. Що їй відповів Арсен, я не знаю, але гадаю, що свого він не упустить. Зрештою, як каже мій брат: “Дають — бери! Чого соромитися”. І він, звісно ж, не соромиться.