-1-

— То ти завтра будеш на вечірці? — звучить згори і я повільно підіймаю голову, виринаючи з-під купи тек, котрими завалений мій стіл. 

Навпроти стоїть моя подружка та колега Стася і очікує на мою позитивну відповідь. Я знаю, що вона не сприйме “ні” і можливо навіть спробує переконати мене піти на цю безглузду вечірку, але я не хочу. Не хочу йти туди, де мені не раді, де на мене дивитимуться, як на фріка, бо я, зрештою, і є той самий фрік. 

Мої відносини з колегами не склалися з першого ж дня. Можливо, тому що я племінниця власника фірми? Чи тому що трохи дивакувата, замкнута в собі, небагатослівна, але дотошна до дрібниць? Фірмою дядька я не керую, і в планах не було. Я являюся звичайним працівником і займаю скромне місце в одному з відділів, проте, завжди “суну свого бридкого носа туди, куди не треба”. Цю цитату я завчила на пам'ять, щоб кожного разу, при можливості, нагадувати собі з ким маю справу. Колеги — не друзі. Ну всі, окрім Стасі. Вона єдина, хто мене поважає та розуміє серед цього тераріуму.  

— Ні, я не збираюся туди. У мені інші плани, — відмахуюся та беру до рук чергову теку. Скоро кінець кварталу і кінець року, тож роботи — непочатий край. Всім треба ці звіти на сьогодні, на “вже”, а ще краще на позавчора. 

— Плани? — перепитує Стася, опускаючись навпроти мого столу на стілець, котрий щойно притарабанила, — І які ж це? Ану послухаємо. 

Вона здіймає свої ідеально нафарбовані вії та кілька разів кліпає. В мою побрехеньку, звісно ж, не вірить. Та й хто повірить, що у такої притрушеної, як я — є особисте життя. Я б точно не повірила. 

— Нууу… — тягну букви, поки вигадую, що б таке сказати, аби звучало правдоподібно і Стася відстала від мене. Ну не хочу я на ту вечірку, не хочу! 

— Значить, планів немає, — констатує вона, вдоволено усміхається та поправляє уявні складки на своїй спідниці, — тож, чекаю тебе у себе рівно о шістнадцятій. Будемо робити з тебе Попелюшку. 

— Чого Попелюшку? — запитую, ігноруючи решту її слів.

— Бо ти живеш, як в цій казці: з мачухою, двома пришелепкуватими сестрицями, з псом, котом, працюєш за трьох та світу білого не бачиш. 

Що є то є. Моє життя наче казка, але не та красива та з щасливим кінцем, а та, де бідолашна Попелюшка так і залишається нікому невідомою сірою мишкою і все життя живе на роботі. 

— Отже, чекаю тебе завтра і не запізнюйся. І не смій не прийти, бо я тебе скрізь дістану, сонечко, — останнє слово Стася каже лагідно, встає з крісла і покидає кабінет, виляючи бедрами. Кілька колег чоловіків в коридорі заворожено дивляться, як вона крокує в протилежному від них напрямку. Я ж здіймаю окуляри та потираю очі і ніс. Здається, цього разу уникнути походу на вечірку не вдасться.