9

Сказати завжди легше, ніж зробити. І як Алекс не намагався переконати себе в тому, що Світлана звичайнісінька жінка така ж як і всі, але від цього йому все-одно не ставало легше.

Ніч після весілля Артура, Алекс не спав. Він крутився з боку на бік, але думки про норовливу білявку не давали йому спокою. Чоловік так і не заснув до самого ранку. Йому так кепсько ще не було ніколи, але що робити з таким своїм подавленим станом він не знав.

Вилізши вранці з ліжка, чоловік зауважив, що почувався геть розбитим та спустошеним.

— Тату, що з тобою?! — відволікаючись від перегляду відео на планшеті, запитав Даня.

— Та! — кивнувши рукою, Алекс ледь стримався щоб не випустити потік нецензурної лексики.

— Нічого, все владнається! — по-дорослому заявив малий, залипаючи в планшет. — Я залив тобі вівсяні пластівці, — задоволено повідомив хлопчик, — і сам уже поїв. Тату, тобі потрібен режим, бо твоя ледачість до добра не доведе!

Алекс прозрів від настанов Дані, адже йому в той момент здалося, що саме п'ятирічний малий у їхньому холостяцькому лігві є старшим та більш дисциплінованим.

— Оце так номер! — не знаючи як реагувати на хазяйновитість хлопчика, сказав Алекс. — Ти б мені ще каву в ліжко приніс! — іронізуючи промовив молодий чоловік.

— Не перегинай палицю! — суворо зауважив хлопчик та поринув у світ захоплюючого відео.

Алексові хоча й не дуже хотілося їсти, але щоб не ображати малого він, усе ж, пішов на кухню та взявся за вівсянку. Він би із задоволенням випив кави з цигаркою, або чогось міцнішого, але не міг собі дозволити напиватися зранку.

— Тату, а коли приїде мама? — забігаючи на кухню, раптово запитав Даня, чим трохи налякав Алекса, який ледь не подавився черговою ложкою каші.

— Мене самого дуже цікавить це питання! — спокійно промовив чоловік.

На мить він уявив, як по Даню, рано чи пізно, приїде мати-зозуля і забере його. Алексові стало якось не по собі від таких думок, і він занепокоївся, адже за короткий час дуже прив'язався до малого. Чоловік навіть подумував над тим, щоб зійтися з Ланою, і разом з нею виховувати Даню, адже у хлопчика має бути справжня сім'я. Вже за мить він корив себе за власні, недолугі думки та знову бачив ті самі холодні, блакитні очі. "Скоріш за все, ми ніколи не будемо разом" — думав чоловік, бачачи перед собою образ Світлани, і відчуваючи як нестерпно боляче пекло в його грудях.

Раптом його думки перервало повідомлення, що прийшло на електронну пошту.

— Хм, — відкриваючи електронного листа, помітно занервував чоловік. У нього раптом затрусилися руки і відібрало мову, адже йому прийшов результат ДНК тесту на батьківство з приватної лабораторії.

Пробігаючись очима по документу, чоловік жадібно шукав вердикт, і водночас страшенно боявся його побачити.

— Співпадіння 99,9%! — голосно прочитав чоловік і вдруге опустив очі на документ, щоб переконатися в тому, що це ніякий не зоровий обман. Дійсно, все так і було! Результат тесту підтвердив, що Даня справді є Алексовим сином!

На радощах чоловік схопив на руки малого та почав кружляти по великій та просторій кухні.

— Тату, що трапилось?! — здивовано округлив очі малий. — Ти зірвав джек-пот? 

— Так! Я зірвав найбільший джек-пот у своєму житті, синку!

Алекс не міг повірити власному щастю, адже тепер він точно знав, що Даня — його син. 

Піднесений та зворушений чоловік взявся за роботу. Цього разу він працював злагоджено і програма, ніби, створювалася сама собою. Алекс бачив раніше допущені помилки та вміло виправляв їх, все більше й більше вдосконалюючи свій витвір.

Поринувшого з головою в роботу Алекса, відволік від справи телефонний виклик.

— Так, слухаю вас! — серйозно промовив Алекс.

— Алекс, мерщій бери свою розробку програми і миттю дуй в офіс. У нас непрохані гості! — серйозно сказав шеф та завершив виклик.

Чоловік розгублено поглянув на малого, адже розумів, що його нема з ким залишити, і часу домовлятися з нянею він уже не має.

— Слухай, синку, — вдягаючись на ходу в діловий одяг серйозно промовив Алекс. — Мене терміново викликають на роботу, дуже терміново! Значить ти поїдеш разом зі мною і тихенько посидиш зачекаєш в офісі, окей?

— Добре! — збираючи на ходу планшета з чохлом, схвально кивнув головою малий.

За кілька хвилин Алекс із Данею вже їхали людними вулицями міста. Чоловік сподівався якомога швидше справитися зі справами та поїхати з хлопчиком у розважальний центр. Він хотів повести сина на батути та купити йому якихось крутих іграшок, адже він хотів якось реабілітуватися за свою п'ятирічну відсутність у дитячому житті. 

— Хочеш, після роботи поїдемо на батути? — серйозно запитав Алекс у сидячого на задньому сидінні малого.

— Так, дуже! — зрадів хлопчик. 

— А які ти хочеш іграшки щоб я тобі купив?! — продовжив розпитувати піднесений чоловік.

— Скрітчерів, Лего набір і літак на пульті управління! — радісно защебетав Даня.

— Домовилися! — схвально кивнувши головою посміхнувся Алекс. 

Приїхавши до офісу, Алекс попрямував до кабінету головного, прихопивши з собою малого.

— Вау, у тебе тут так класно! — оцінюючим поглядом окинув Даня офіс.

— Але страшенно нудно! — чесно відповів Алекс. — Так, хлопче, он наша делегація з перевіркою! Значить сиди ось тут тихенько на дивані, — Алекс показав рукою на шкіряний диван у коридорі, — а я коли закінчу справи заберу тебе і ми поїдемо куди домовилися. Чоловік залишивши малого мерщій подався до кабінету шефа. В дверях він зіткнувся із перевіряючою делегацією та остовпів. Серед усіх облич йому кинулося в очі одне — бажане й прекрасне.

— Алекс, ти якраз вчасно! — з полегшенням зітхнув шеф. — Я саме комісії розповідав про розробку нашої програми, якою ти займаєшся.

— Як успіхи? — суворо запитав поважний чоловік в квадратних окулярах.

— Успіхи є! — радісно промовив Алекс, не знаючи чому радіє більше: тому, що вчасно встиг вдосконалити програму, чи тому, що побачив її — біляву дівчину зі своїх видінь. — Давайте я продемонструю! — не зводячи очей зі Світлани, сказав Алекс повільно дістаючи з кишені флешку. Він не був хвалькуватим чи пихатим професіоналом, ні. Він просто любив свою справу і був відданий їй. І якби не Світлана, він навіть не пропонував би оцінити його розробку, але йому просто хотілося затримати її, аби побути поруч кілька зайвих хвилин.