Баба Яга на мінімалках

– О! Який файний легінь! Прошу, прошу, – завченою фразою зустрічала вона свою першу жертву. – Ух, як людським духом понесло!

Молодий чоловік, трохи розкудлачений (ну, а що ви хотіли?! Портали – вони такі!), розгублено озирався довкола. А Ясена прискіпливо роздивлялась його. Високий, стрункий, підтягнутий: одразу видно, що не на печі відлежувався, а мечем махав – ну, справжній принц! Мабуть… А очі які?! Два синіх озера – втонути й не виплисти! От тільки щось з ним не так було.

На всьому перерахованому принц і закінчувався. Волосся (який чорнявенький! Шкода й віддавати) хай у порталі розтріпало – буває. Але ж зачіска дивна: чуб довгий, а далі все коротше й коротше… ззаду й зовсім коротко. Одяг… дивний… Сорочка… без коміра й рукави десь там на середині передпліччя й обривались. Ні, ну, якщо дивитись на те, що з-під тих рукавів визирало, то воно й нічого. Хоча, яке нічого, як – ух! Це вона знов про меча згадала, бо якраз з тим «ух!» тільки мечем й вправлятись. Штани… В підручниках точно не такі малювали! Про взуття взагалі нічого не зрозуміла, бо воно було дивне, хоча й на постоли не скидалось, проте якимось мотузочками зав’язувалось. А мали б чоботи бути! І хто ж наплутав? Підручник? Чи вона?

– Перепрошую, – оксамитовим приємним тембром пролунав голос незнайомця, аж загорнутись в нього захотілось, – а ви хто?

– Баба Яга! – видала черговий стандарт для класичних героїв. – Зараз напою, спати вкладу, а зраночку – шлях-доріженьку й вкажу.

Незнайомець окинув її, ну, дуже скептичним поглядом – аж образливо стало, чесне слово! – й хмикнув їдуче:

– Баба Яга на мінімалках! Ну, досить вже: посміялись й годі. Вважай мені стало смішно. Де ці придурки?

Ясена спантеличено покліпала очима: на теоретичних заняттях такого не розповідали. Зазвичай, принци з королевичами мали б порадіти запропонованій вечері й баєчки влягтись, оскільки їхні царствені ніженьки втомились. Так, в усякому разі, розповідала їхня старезна викладачка з теорії й практики перехресть світів. А вона, якщо їй вірити, не одну високородну особу через ті перехрестя провела.

– Тебе, легіню, як звати-величати? – продовжила вона згідно з протоколом.

– Послухайте, мила жіночко! – широко усміхнувся легінь. – Я розумію, що гроші треба відпрацьовувати, але я нікому не скажу, що вам не вдалось. Де вони?

– Та хто?! – тупнувши далеко не кістяною ногою, скочила з-за столу Ясена, зроняючи на підлогу потерту діряву хустку, що вкривала її по самі очі, практично ховаючи обличчя, котре вона навіть макіяжем не замаскувала під хоча б літню тітку, бо цей недопринц з’явився надто швидко.

– Ого! – витріщився на неї незнайомець. – З мінімалками я точно вгадав. Ні, ну, якщо баби Яги всі були такими, то я розумію казкових принців: чому їх так несло до тих хатинок на курячих ніжках. Ніжок тільки не побачив: посмажили вже?

– Що за архаїзм – курячі ніжки?! – остаточно вийшла з образу Ясена. – Ми не знущаємось з живих істот! Їх давно вже відселили до спецзаповідника. Ви хто такий?!

– Спецзаповідник для хатинок?! – реготнув парубок. – Оригінально. Екскурсію проведете?

– Так! – сердито блимнувши на зухвальця, котрий взагалі ніякої шани не виказував до тієї, перед котрою й чарівники інколи тремтіли (ну… так викладачка розповідала), дівчина полізла в шухляду й дістала звідти товстелезний зошит й зачитала: – Королівство за Скляною горою, принц Єлизарій. Шукає царівну повітруль. Все правильно? – підвела очі на незнайомця.

– Я бачу ми таки загрались, – досить сердито скривився молодик. – Може, вже нормально поговоримо, як цивілізовані люди? А не на доісторичному рівні. Де мої колеги?

Ясена ще раз пробіглась очима по написаному й також невдоволено блимнула на нього:

– Супровід тут не значиться. Взагалі-то герої мають самотужки своїх коханих відшукувати.

– Яких коханих?! – вже закипав незнайомець. – Я просто заблукав у вашому лісі! Місцина виявилась досить дивною. Зі мною взагалі таке вперше! Ми всього лиш аномальну зону досліджували.

Ясена покосилась на нього, подумки вже прикидаючи чим відбиватись доведеться, якщо це дійсно не принц, а хтось аж з самої Нави завітав:

– Тобто, ти – не Єлизарій.

– Олесь я! – аж гримнув парубок.

«Ну, ім’я точно не королівське, – подумки зітхнула дівчина. – Де ж я так напартачила?»

– Камінь шляховий бачив? – все ще сподівалась вона на диво.

– Який камінь?! – сині озера його очей починали штормити, що те море в бурю. – Їх тут посеред ваших стежинок – повно!

– Напис хоч на одному був? – з надією – останньою на її кульгаве везіння – ловила його погляд.

– Я – не геолог, й не археолог, щоб камінням цікавитись, якщо воно нічого не випромінює, – мало не кожне слово карбував гість. – Я – фізик. Й на той момент просто збирав хмиз для вогнища – грибочків посмажити збирались.

– Тобто, камінь все ж був? – вчепилась вона хоч в щось.

– Ну, може, й був, – роздратовано буркнув парубок. – Мені точно не до нього було, як стежину знайшов.

– А стежина одна була, чи три? – вже зовсім знітилась дівчина.

– Та яка мені різниця?! – знов гримнув гість. – Може й три! Я праворуч рвонув.

– Угу, – розпачливо мугикнула Ясена, міркуючи про те, що праворуч – то якраз до неї, бо ліворуч – смерть знайти, а прямо – битим бути. Кому ж це треба?! От тільки… де принц? – І ніякої царівни повітруль ти не шукаєш, – вже й не питала, а констатувала вона.

– Я навіть не знаю – хто це?! – дивився на неї, як на божевільну.

– Та щоб його! – спересердя дівчина жбурнула зошит на стіл й поцілила у світильник, й за мить в хатинці настала темрява. – Ну, це тільки мені так пощастити могло! – клацнувши пальцями, запалила вона вогник на долоні.

– Та ти, дивлюсь, ілюзіоністка! – з цікавістю втупився у її долоню парубок. – Добре підготувалась. – Яке хімічне сполучення використовуєш?

– Взагалі-то, магію! – вже й собі роздратувалась Ясена, котра алхімію залучала у крайньому разі.