І насниться ж!

Тек-с! Ще роса не зійшла, а я вже… ще й спати не лягала. А як добре починався вечір! Посиділи з коліжанками під текілу. Ех, горіла, аж полум’ям текла жилами! У кватирку свіже повітря повівало… І починалось же все так мирно-мило: про кохання, про мрії… От треба було ту мрію чіпати! І понесло мої думки пташкою вільнокрилою у якийсь сюр, чесне слово! Хто про ту магію згадувати просив?!

Жила собі тихо-мирно, нікого не чіпала, перстень портальний прикрасою носила – так ні ж! Смикнуло вихвалятись, що чарівне намисто в дракона заберу, що вже років триста ніхто не бачив, як і самого дракона, до речі. Казали, вкрав він його ще в прапрабабці нашої королеви, коли та принцесою була. Всі думали за нею примчав й вже святкувати зібрались, що позбудуться її нарешті, бо така співуня була, що аж вуха в народу закладало від її какофонії, а ніц же не скажеш – королівська кров! І співала ж бо кожного дня, що той лабух в ресторації! Тільки й того, що їй платили, аби замовкла.

А той гад летючий, ну, чисто сорока тобі! – намисто в неї вкрав і втік! Тільки його й бачили. Мабуть, теж вирішив, що принцеса – цінність надто сумнівна, а от намисто й продати можна в скрутні часи. Хоча, коли вони в драконів бували?!

І потягнуло ж мене за язика ляпнути, що я того дракона хоч однією лівою, хоч правою – враз покладу! Амбідекстер я, чи хто?! А королівську цінність поверну! Навіщо? А хто його знає! З принципу. Чи з ейфорії текільної, що явно ближче до істини.

Не встигла ляпнути, як мої подруженьки-коліжанки миттю на мене й ногавиці натягнули, бо сама в штанини потрапити якось не змогла. Мешти взули. Шолом нап’ялили. Руцями помахали й буревієм вимелись, наче й не було їх. Як пити – так всі разом! А як на дракона – то ти ж там щось про перстень казала магічний? Тупай далі сама, а ми – прості смертні.

Ех! Повернула камінець у каблучці, прочинила портал до печери… А це що? Сходинки?! Амфітеатром збігають вниз отак-от колом? Чи то в мене вже очі колом стоять? Ой, спати треба по ночах, а не лівою-правою вихвалятись!

Ну, амфітеатр, то й амфітеатр. Побігла вниз. Може, дракон стародавньо-грецький? Сподіваюсь, що внизу не Цербер. Хоча, яка різниця вже.

Летіла – ніг не чула! Сама, як буревій! Збігла, а на мене мацур здоровецький несеться, пазурами, наче лемішем борозни залишає, й нявчить погрозливо! Це ж як дракони виродились! Хай би їм здоровилось! Кинулась навперейми! Застрибнула на загривок! Мацаю де там пацьорки на ньому, а він мені жалісливо так:

– Няв!

– Що – няв?! Що – няв?! Намисто де?!

Як нявкнув у відповідь, аж очі в мене розплющились! Підхопилась посеред того амфітеатру… ліжка… Та щоб його! І насниться ж таке?! А з боку:

– Няв!

– Киценька, моя! Клепсидрочко! Голоднесенька! Зараз я тобі намистечка… тьфу ти! м’ясця покладу.

Й потупала я до кухні прочиняти магічний портал у королівство їжі.

Мацур - кіт

Лабух - співак по ресторанах, весіллях

Ногавиці - штани

Мешти - взуття

Амбідекстер - той, хто однаково володіє обома руками

Пацьорки - те ж саме намисто

Леміш - частина плуга

Клепсидра -  прилад для вимірювання проміжків часу, принцип дії якого ґрунтується на витіканні води з посудини

Вітаю, любі читачі! 

Вирішила я свій експеримент з гри "зший слова" сюди перенести - чого добру пропадати?))) Заразом буду періодично додавати сюди різні невеличкі оповідання, тож, не втрачайте з виду))