Епізод сюмий: «Сонце спогадів»

КВАРТИРА АННЕТ І ДЕРЕКА, ДЕТРОЙТ – НІЧ (5 років тому) 

Приглушене світло. Аннет (25) і Дерек займаються сексом.  

АННЕТ (захлинаючись):  
О так… коханий… глибше…  

ДЕРЕК (важко дихає):
Я зараз…  

АННЕТ: 
Давай у мене… Ти ж сам хотів дітей… Ах!  
 

ДЕРЕК (кричить):
Вже…  

Вони завмирають. Після — лежать, обійнявшись.  

ДЕРЕК (тихо): 
Люба… коли ми нарешті поїдемо звідси?  

АННЕТ (сміється):  
Навіщо? Тут же добре.  

ДЕРЕК:  
Це не добре. Це жахіття, а не місто.  

АННЕТ (здивовано): 
Це Детройт, любий. 

РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ, ДЕТРОЙТ – ДЕНЬ (5 років тому) 

Головред кладе статтю на стіл Аннет.  

ГОЛОВРЕД:  
Аннет, як завжди — супер.  

АННЕТ (усміхається):  
Дякую, шеф.  

Заходить Дерек з двома кавовими стаканами.  

ДЕРЕК: 
Кава для моєї коханої.  

Вони цілуються.  

АННЕТ: 
Усе чудово. Шеф похвалив.  

П’ють каву, сміються. 

СЮР-АВІЛЬ – СВІТАНОК (теперішній час) 

Сонце сліпуче яскраве, майже біле.  

МАРТІН (прикриває очі):  
Сьогодні світанок занадто яскравий.  

ЄЛЯ:  
Бо в нас новенький.  

МАРТІН:  
Ікар.  

ЄЛЯ:  
Так. Олексо спалахнув — йому потрібен час. Бери Ікаря як стажера. У нас три доби. Знайди і приведи її.  

МАРТІН:  
Зроблю. 

ТЕАТР – РАНОК 

На дверях табличка: «Сьогодні вистави не буде».  

Ензо йде, сонце пече шкіру.  

ЄЛЯ (з’являється):  
Ензо! Ти де був?  

ЕНЗО:  
Мене вирубили сестри.  

ЄЛЯ:  
Усі знають. Ти винен у будь-якому разі.  
Шукай шляхи повернути Аннет.  

ЕНЗО:  
Добре. 

ВУЛИЦІ СЮР-АВІЛЯ – РАНОК 

Мартін та Ікар ідуть. Сонце немилосердно яскраве.  

ІКАР (прикриває очі):  
У вас тут завжди так сліпуче?  

МАРТІН:  
Тільки в День Спогадів. Коли ми ще мали чудове життя… до того, як усе зіпсували.  

ІКАР:  
А ти коли сюди потрапив?  

МАРТІН:  
Давно. Я був не один.  

ІКАР:  
Хто вони?  

МАРТІН:  
Досить про мене. Ти теж старший за свої п’ятнадцять, правда?  

ІКАР:  
Понад двісті років був там з сестрою. Вчора — сюди. Вона залишилася.  

МАРТІН:  
Усе мине. Треба чекати. 

ВУЛИЦЯ – РАНОК 

Сестри, все ще в слідах від батога, йдуть.  

ЛІНА: 
Пішли додому. Треба полежати на нормальному ліжку.  

ХРІСТЯ:
Так…  
(тихо)  
Пам’ятаєш той день?  

ЛІНА:  
Коли потрапили сюди чи коли зустріли кохання?  

ХРІСТЯ:  
Він кохає тільки одну.  

ЛІНА:  
І це не ти.  

З’являється Маргарет.  

МАРГАРЕТ:  
Дівчатка, ходімо до мене. Там безпечніше.  

ХРІСТЯ:  
Добре. 

ПОКОЇ ВЛАДИСЛАВА – РАНОК 

Владислав у шовковому халаті. Дві дівчини поруч.  

ВЛАДИСЛАВ:  
Сьогодні сонце сліпить. Знаєте чому?  
Колись Творець розлютився на своє потомство й спалив усе дотла. Але це не спрацювало.  

ДІВЧИНА 1 (сміється): 
Розкажи краще виставу тут.  

ДІВЧИНА 2 (цілує подругу):  
Йди до нас.  

Владислав підходить. Тінь задоволення на обличчі. 

ХАТИНА НА КУРЯЧИХ ЛАПКАХ, ЛІС – РАНОК  

Аннет прокидається на простому ліжку. Тиша.  

КЕЙ заходить.  

АННЕТ:  
Де я? Нарешті тихо…  

КЕЙ: 
Ти блукала. Я приніс. Ще пару годин — і зможеш піти.  

АННЕТ:  
Хто ти?  

КЕЙ:  
Лісник, можна сказати.  

АННЕТ (оглядає себе):  
Де мої речі?  

КЕЙ:  
Ти була в цьому. Більше нічого не було.  

АННЕТ:  
Ясно… 

FLASHBACK – INT. КВАРТИРА АННЕТ, ДЕТРОЙТ – ВЕЧІР (5 років тому) 

Аннет повертається додому. Порожньо. Шафи відкриті. На столі записка:  
«Вибач, кохана. Мені потрібні гроші. Дерек».  

АННЕТ (кричить): 
Та пішов ти… 

БУДИНОК МАРГАРЕТ – ДЕНЬ 

Сестри п’ють трав’яний чай.  

МАРГАРЕТ:  
Ви зробили дурість. Кохання робить вас слабкими.  

ЛІНА:  
Це більше не повториться.  

МАРГАРЕТ:  
Він не кохає нікого. У нього нема серця.  
Ви потрапили сюди за вбивство одна одної. Він — за вбивство брата ще раніше. Ви просто полегшували йому біль.  

ЛІНА (плаче):  
Я випадково… Я не хотіла її вбивати!  

ХРІСТЯ (гірко): 
Ти хотіла. Ти не могла терпіти, що нас двоє.  

ЛІНА: 
Нас прокляли…  

ХРІСТЯ (шепоче):  
Я хочу, щоб це вже закінчилося…  

МАРГАРЕТ (лагідно):  
Не плачте, дівчатка. 

БІЛЯ ЧАСОВНІ – ДЕНЬ   

Мартін, Ікар і Ензо.  

МАРТІН (до Ікаря):  
У кожного новенького є одна година вийти в реальний світ. Не встигнеш — згориш. І дуже боляче повернешся.  

ІКАР:
Я знаю правила.  

ЕНЗО:  
Ось і добре, малий. Ми шукатимемо запасні шляхи, а ти поспішай. 

ЛІС, ХАТИНА НА КУРЯЧИХ ЛАПКАХ – ДЕНЬ 

Кей виходить з хатини.  

КЕЙ:  
Ти в порядку. Можеш іти.  

АННЕТ:  
Куди? До найближчого міста сто миль, до поїзда — п’ятсот.  

КЕЙ:  
Мені тут треба. Тебе це не стосується.  

АННЕТ:  
Добре, я піду…  

Раптом — шурхіт у листі.  

КЕЙ (напружується):  
Тихо… Я перевірю.  

Камера повільно від’їжджає в ліс.   Чути лише подих вітру й далеке каркання ворона.