1. Моє вісімнадцятиліття.

– З днем народженням тебе, з днем народженням тебе, з днем народження, дорога Лізо, з днем народженням тебе! - У кімнаті панує темрява, тільки вісімнадцять свічок на торті освітлюють лиця рідних, котрі з усмішками вітають мене. 

Ще одна хвилина, і настане моє довгоочікуване вісімнадцятиліття. Всього мить, і я зможу розпоряджатися своїм життям, як заманеться. Поїду подорожувати, або ж відправлюсь на пошуки пригод. Залишилось лише загадати бажання, і я назавжди викину з пам'яті сірі будні у цьому маленькому, забутому всіма, містечку. 

"Бажаю, щоб моє життя змінилось", - сміливо промовляю в думках і, зажмурившись, швидко задмухую свічки. 

Але зовсім не чую радісних вигуків гостей, а, відкривши очі, поринаю у непроглядну темряву навколо.

- Можливо, ввімкнете світло? - Промовила до присутніх, але мої слова лиш луною розлетілись по кімнаті. - Ау, де ви всі? 

Ніхто не відгукнувся, і я повсністю розгубилась. Пройшла вперед, аби знайти вмикач, але навколо не було ні меблів, ні стін, начебто я потрапила у величезне приміщення, наповнене лише моторошною порожнечою. Як не намагалась, не могла розгледіти тут нічого, а паніка з кожним кроком все більше огортала мене.

- Тут є хоча б хтось!? - Перелякано вигукнула, але темрява швидко поглинула мій голос. Здавалось, я чула лише своє швидке серцебиття, і більше всього хотіла, щоб це нехрозуміле жахіття скінчилось.

- Як звідсіля вибратися, - розгублено видихнула я і, в цю ж мить, перед очима засвітились золоті іскри, розганяючи темряву.

- Що це..? - Моя рука торкнулась цього світла, відчувши приємне тепло. Іскри розлетілись, освітивши шлях уперед, і я сміло рушила з надією, що це сяйво виведе мене звідси. Через декілька секунд опинилась перед дверями, яких освічували ці іскри. Я боязко потягнула ручку на себе і ступила за поріг, вийшовши на світло й попрощавшись з моторошним темним приміщенням, в яке незрозуміло як потрапила.

Але як тільки мої очі звикли до цієї яскравої кімнати, серце пропустило удар, і я шоковано видихнула, не вірячи в побачене.

- Мам..? - розгублено протянула, дивлячись на таку рідну людину, що зараз стояла переді мною.

- Вітаю тебе, моя маленька Ліззі, - з щирою любов'ю промовила вона, усміхнувшись і розкривши руки для обіймів. Сльози наповнили мої очі, і я чимдуж кинулась до людини, поряд з якою завжди відчувала себе маленькою донечкою. 

- Як це можливо, мамо, - тремтячим голосом промовила я, не вірячи, що зараз обіймаю людину, яка більше як п'ять років тому покинула мене, - я що, померла? 

- Ні, люба... - Ніжно посміхнулась вона, але я помітила, як її глибокі сірі очі ховають в собі страх і розгубленість. - Я маю тобі сказати дещо важливе, у нас обмаль часу. 

З цими словами жінка вмить нахмурилась та пильно заглянула мені у вічі. 

- Ти зараз у великій небезпеці, Елізабет, - стурбовано промовила вона, взявши мої долоні в свої руки й легенько стиснувши їх, - ти повинна довіряти лише собі, зрозуміла? 

- Мам, ти про що? - підняла я свої брови догори, не розуміючи, про що вона говорить. Ще ж хвилину тому все було добре, годинник відбив дванадцять, а я задула свічки, що тоді відбувається зі мною зараз?

- Просто будь обережною, а якщо щось трапиться, відразу прямуй на горище і відшукай мою золоту скриньку, тільки так ти зможеш утекти від них.

- Утекти від кого? Яка скринька? - розгублено запитувала я, дивлячись на жінку. - Я тебе не розумію, мам! 

- Тобі вже потрібно йти, Ліззі, - лиш промовила вона, відкривши переді мною двері, через які я увійшла сюди.

- Що? Ні, я не хочу втратити тебе знову... - Заблагала я, схопивши матір за руку, не бажаючи більше відпускати.

- Вже час повертатись, - сумно промовила вона, і, поцілувавши в чоло, відпустила мою руку. 

- Мамо! - вигукнула я, й перед тим, як двері, що розділили нас, зачинились, я побачила її люблячу усмішку та почула тихі слова:

- З днем народження, Ліззі. 

Мене знову огорнула темрява, і я з острахом зажмурилась. А коли відкрила очі, опинилась перед задутими свічками у торті і гостями, які щиро вітали мене зі святом. 

Уже через мить в кімнаті залунала музика, заглушивши моє швидке сердцебиття, і всі продовжили веселитись, святкуючи мій день народження. А всередині мене все ще панувала паніка й нерозуміння. Холодний піт та мурашки на спині ніяк не покидали мене, а думки наздоганяли одна одну. Невже я справді бачила маму?

Швидко витерла доріжки сліз на моєму лиці і, борючись зі спустошеністю, що з'явилась всередині, видавила з себе посмішку. Крізь танцюючих гостей намагалась дійти до вулиці, так як потребувала свіжого повітря і тиші. 

- Ліз, все добре? - З'явилась на шляху переді мною Оксана, намагаючись розгледіти моє лице. - Ти якась розгублена. 

-Не переймайся, Ксю, просто перенервувала, - з силою посміхнулась я, - стільки людей, стільки привітань, стільки емоцій, розумієш? 

-Так, твоя правда, - кивнула подруга, - хочеш, підемо прогуляємось разом, відпочинемо від цього галасу. 

Скільки себе пам'ятаю, Ксюша завжди піклувалась про мене, як старша сестра, та й жили ми майже все дитинство разом, тож відчували себе рідними. Але зараз мені необхідно побути наодинці, аби розібратися з тим, що щойно трапилось зі мною. 

-Дякую за пропозицію, Ксюш, але я краще сама піду, а ти розважайся і слідкуй за гостями, - відповіла їй, а потім, жартома, сказала на вухо, - а то, здається, дядя Толя перебрав з випивкою, а ти знаєш як хлопці люблять сперечатися з ним і закінчувати все бійкою.

-Я все зрозуміла, - засміялась вона, підморгнувши, - тільки повертайся поскоріш, а то сама я їх зупинити не зможу. 

-Домовились, - з легкою усмішкою відповіла я та рушила в двір, мучивши себе думками про, те, що трапилось. 

Набрала в легені побільше прохолодного нічного повітря та повільно видихнула, заспокоївшись. Невже це все тільки що відбулося зі мною насправді? Це золоте сяйво, темна кімната, мама... Все здавалось таким неможливим і більше подібним на сон. Я би все віддала, аби знову відчути мамині обійми, які дарували лише спокій та материнське тепло.