Глава 9. Дорога до порятунку

Глава 9. Дорога до порятунку

Я закінчив свою розповідь, і в кімнаті запанувала тиша. Та раптом я помітив: Павла немає. Анни теж.

Ольга підійшла до мене, її обличчя було стривожене:

— Андрію… Павло пішов разом з Анною. Вони щось задумали. Я боюся, що це пов’язано зі Станіславом.

Моє серце стислося. Я знав, що Павло носив у собі біль і образу, і тепер він міг зробити необдуманий крок.

— Я мушу їх знайти, — сказав я рішуче. — Якщо вони справді пішли до Станіслава, це може закінчитися трагедією.

Я накинув пальто, взяв ліхтар і вийшов у нічну заметіль. Сніг бив у лице, але я йшов уперед, молячись: «Господи, допоможи тих хто мені дорог. Не дай гніву зруйнувати їхні серця».

Десь попереду я почув кроки й побачив тіні. Павло й Анна йшли швидко, не озираючись. Я прискорив ходу, готовий наздогнати їх і зупинити, перш ніж буде запізно.

Бідний Павло біг крізь заметіль до свого колишнього маєтку. Маєток, який колись належав йому, тепер був власністю Станіслава Ковальського. Той навіть не святкував Різдво, спав у теплі, байдужий до святого дня.

Павло схопився за ворота й почав трясти їх, кричачи:

— Пусти мене! Це мій маєток, моє багатство, моє життя!

Його голос лунав у нічній тиші, повний злості й відчаю.

Та невдовзі прибігла Анна разом із Іллею, Назаром — сином Павла, і маленькою Марічкою, яку ніхто спершу й не помітив. Вони схопили Павла, відтягували його від воріт.

— Візьми себе в руки! — благала Анна, тягнучи його за плечі.

Павло поступово заспокоївся, але його очі залишалися повними болю:

— Я мушу повернути все назад… Я не можу жити бідним.

Назар обійняв батька й тихо сказав:

— Головне — ми. Ти даремно не дослухався до розповіді священника. Станіслав лише хоче, щоб ми повернули йому гроші.

Павло глянув на сина з відчаєм:

— А де ми візьмемо стільки грошей?

Він опустився на землю, здавалося, що сили покинули його. І тут до нього підійшла маленька Марічка. Павло злякано вигукнув:

— Маленька, що ти тут робиш? Ти ж захворієш!

Анна швидко взяла дівчинку на руки:

— Не можна так ризикувати здоров’ям.

У цей момент Назар нахилився до батька й прошепотів:

— Пам’ятаєш, тату, Станіслав казав, що наші біди почалися через загублений перли? Його загубив наш прадід. Якщо ми знайдемо той перли під водою, може, все зміниться…

Анна з тривогою глянула на них:

— Не варто лізти у воду. Це небезпечно. Ми дамо вам гроші, Павле, тільки не ризикуй життям.

Але Павло стиснув кулаки й відповів:

— Я не можу брати від вас гроші. Ви й так добрі до мене. А такий, як Станіслав, нічого доброго не отримає. Ми мусимо ризикнути, поки він не розвіяв мої гроші за вітром.

Анна попередила батька:

— Ми будемо шукати перли в річці Дністер. Трохи затримаємось, але встигнемо якраз на Різдво.

Священник Андрій слухав ці слова й відчував неспокій. Його серце тривожилося: «А що, як Станіслав обдурить їх? А що, як це лише пастка?»

Ольга підійшла до нього, ніжно погладила щоки й сказала:

— Нам потрібен запасний план, дорогий. Настав час показати, що значить бути сім’єю.

Я усміхнувся й почав діяти.

Тим часом Назар разом із Іллею тягнули Павла до капітана Корпава. Колись Павло відмовив йому в допомозі, і тепер йому було важко просити про щось. Його гордість боролася з відчаєм.

— Треба спробувати, — сказала Анна, тримаючи Марічку в теплому пледі. — Якщо ми хочемо досягти миру, мусимо йти до кінця.

Капітан Корпав дивився на них із усмішкою. Він зрозумів усе без слів і запросив їх на човен. Павло підійшов із подивом:

— Ви хочете допомогти мені після того, як я колись відмовив вам?

Корпав відповів спокійно:

— Так, приятелю. Ви не чули про золоте правило?

Павло замислився, але його думки все ще були про гроші: «Мені б не завадили гроші… Скільки вам потрібно?»

Назар схопив батька за лікоть і тихо сказав:

— Тату, він має на увазі інше. «Поступай із людьми так, як хочеш, щоб вони поступали з тобою».

Анна кивнула, обіймаючи Марічку:

— Правильно.

Усі сіли в човен. Хвилі Дністра тихо билися об борти, і подорож розпочалася. Попереду їх чекали пошуки перлів — символу втраченої спадщини й, можливо, нового початку.

Павло, не боячись холоду, занурився у темні води Дністра. Його тіло тремтіло, але серце билося від рішучості. Він розбирав уламки старої затонулої лодки й раптом знайшов бочку. Усередині — перли, рожеві, лавандові, перламутрові.

— Господи… я знайшов їх! — вигукнув він, виринаючи на поверхню.

Назар із Іллею відкрили бочку — і справді, всередині лежали перли: рожеві, лавандові, перламутрові. Назар, торкаючись їх пальцями, вигукнув із захопленням:

— Мій тато знайшов перли!

Марічка теж взяла одну намистинку, довго дивилася на неї з усмішкою, ніби не вірячи, що це справжнє диво.

Павло, ледве вибравшись із води, тремтів від холоду. Анна швидко накинула на нього теплі речі, обійняла й прошепотіла:

— Ти зробив це…

Павло, зігріваючись, підвівся, і в його голосі прозвучала рішучість:

— Швидше! Поки Станіслав не розтратив мої гроші. Ми повинні повернутися негайно!

Анна, Назар, Ілля й маленька Марічка зустріли його з радістю. Діти дивилися на перли з подивом, їхні очі світилися щастям.

Але радість тривала недовго. Капітан Корпав глянув на небо й побачив, як насувається буря. Хвилі билися об човен, вітер рвав парус.

— Моя лодка не витримає! — закричав він. — Треба кликати на допомогу!Анна міцно тримала Назарчика й Марічку, щоб їх не зірвало з палуби.