Глава 7. Різдвяна катастрофа

Глава 7. Різдвяна катастрофа

У кімнаті панувала тиша. Отець Андрій уже відкрив уста, щоб продовжити свою історію, та раптом голос Анни пролунав радісно й дзвінко:

— Вона прокинулася! Марічка отямилась!

Усі підхопилися. Павло кинувся до племінниці, його сини в бідному одязі поспішили слідом. Він обійняв Анну, стискаючи її руку:

— Дякую тобі, Анно… Я й не думав, що є такі добрі люди, як ти.

Марічка відкрила очі, її голос був слабкий, але ніжний:

— Мама… дядьку Павле… братики…

Оксана зі сльозами обійняла доньку:

— Ми тут, Марічко, ми з тобою…

Діти сміялися крізь сльози, обіймаючи сестру. Усі відчули, що це справжнє різдвяне диво — життя повернулося до маленької дівчинки.

Та саме в цей момент у двері пролунав гучний стукіт. Андрій підвівся, попросив Анну залишитися з дітьми й сам пішов відчинити.

На порозі стояв Станіслав Ковальський. Його постать була владною, обличчя холодне, а усмішка — зловісна. Він промовив:

— Я знаю, що ці люди живуть у вас. Не довіряйте їм. Вони — злодії.

Андрій відчув, як у ньому піднявся гнів, але голос його залишався спокійним і твердим:

— Як ви смієте? Ви не боїтеся Бога, щоб таке казати? Я отець, і бачу правду.

Станіслав на мить розгубився, але швидко зібрався:

— Так, я відібрав у них дім. Все по закону. Якщо хочуть повернути — нехай заплатять. Інакше він залишиться моїм.

Андрій глянув йому прямо в очі:

— Ви прийшли не з правдою, а з гординею. Але знайте: Бог бачить серце кожного.

Станіслав відступив, кинувши останній погляд на дім:

— Гарний у вас дім, отче. Але не довіряйте цим біднякам. Вони завжди щось хочуть.

Він пішов, залишивши за собою тінь несправедливості.

Анна й Павло все чули. Павло був розлючений, його руки тремтіли:

— Він знову принижує нас… Як довго ще ми маємо терпіти?

Анна поклала руку на його плече:

— Тату, ми мусимо знайти вихід. Треба допомогти.

Андрій повернувся до комина, його голос був рівний і спокійний:

— Спершу я завершу свою історію. А тоді ми вирішимо, як діяти.

Усі знову сіли. Діти Павла й Марічка вмостилися на підлозі, їхні очі світилися очікуванням. Вони були готові слухати далі, бо відчували: у словах Андрія є ключ до їхньої долі.

Я зайшов у дім слідом за дружиною та другом. Музика вже стихла. На дивані сиділи мої брати й сестри, їхні діти поруч із моїми власними. Усі зосереджено слухали казку, яку розповідала моя сестра Олена.

— Колись, — почала вона, — у маленькому селі жив пряник. Він був солодкий і духмяний, але гордий. Він утік від господаря, від дітей, від усіх, хто хотів його скуштувати. Та зрештою зрозумів: справжнє щастя — не в тому, щоб тікати, а в тому, щоб бути частиною свята, розділити себе з іншими. І тоді він повернувся додому, щоб стати прикрасою різдвяного столу.

Діти слухали з широко розкритими очима, сміялися й аплодували. А я стояв осторонь, скрутивши руки. І в пам’яті раптом оживло минуле.

П’ять років тому я благав Олену допомогти мені з грошима. Ми з Ольгою тоді були на межі бідності: майстерня не приносила прибутку, грошей катастрофічно бракувало. Я дзвонив їй, шукав підтримки, але вона не відповідала. Лише наступного дня зателефонувала й сказала, що в їхній родині були проблеми, щось пов’язане з політикою. Вибачилася, що не змогла відповісти вчасно.

Але мені тоді було байдуже до її вибачень. Я потребував не слів, а допомоги. І лише батьки Ольги врятували нас від голоду. Їм я вдячний до кінця життя. А моя сестра… вона не допомогла.

Тепер я стояв і дивився на неї, яка розповідала дітям казку про пряник, що повернувся додому. І думав: невже вона прийшла сюди, щоб вибачитися? Невже ця казка — її спосіб сказати мені те, чого вона не змогла тоді?

Я не міг у це повірити. Моє серце ще не було готове прийняти таку думку.

Я стояв, дивився на Олену й не міг позбутися думки: чи справді вона розповідає цю казку для мене?

— Гарна історія, — тихо промовив я, коли діти засміялися й попросили ще. — Але скажи, Олено… чому саме про пряник, який повернувся додому?

Вона на мить замовкла, її очі зустрілися з моїми.

— Бо кожен із нас іноді тікає, Андрію. А потім розуміє, що щастя — не в гордості, а в тому, щоб бути разом.

Я відчув, як у мені піднімається стара образа.

— П’ять років тому я теж просив тебе бути поруч. Але ти не відповіла.

Олена опустила голову.

— Я знаю… І досі шкодую. Тоді я була занурена у власні проблеми, але це не виправдання. Я хотіла сказати тобі «пробач», але не знайшла слів. Може, ця казка — єдине, що я змогла подарувати.

Я не витримав. Слова Олени здалися мені порожніми, і я зірвався:

— Досить! Ви не знаєте, що таке найцінніше. У вас, мої браття й сестри, завжди були на думці лише гроші!

У кімнаті запала тиша. Люда склала руки на грудях, насупилася й відповіла:

— Чого ти кричиш? Ми твоя сім’я. Як би ти не хотів, ми прийшли, щоб налагодити контакт.

Я гірко засміявся:

— Контакт? А я пам’ятаю, як ти все звалювала на свого чоловіка Колю. Ти не цінувала просту людину. Так, він пив, але ти сама довела його до цього. Де він зараз?

Люда з обуренням вигукнула:

— Ти нічого не знаєш! Ти перестав зі мною спілкуватися. Ми з Колею… ми розлучилися.

Усі присутні були шоковані. Ольга підійшла до Люди, яка опустила голову, й тихо сказала:

— Мені шкода, Людо. Ми не знали.

Я втрутився, не стримуючи гніву:

— А я знаю, чому ви розійшлися. Бо твій характер відштовхував його ще двадцять років тому, коли він бігав за тобою.

Люда схопилася за серце й замовкла.

Тоді втрутилася Альбіна з наївною усмішкою:

— Досить, братику. Ми прийшли на Різдво не для сварок.

Але я не зупинився:

— А ти, Альбіно… ти взагалі опустилася низько. Ти стала дешевою жінкою.