Глава 6. Святвечір у родині Андрія

Глава 6. Святвечір у родині Андрія

У хаті пахло святом. Ольга з самого ранку взялася до роботи, а маленька Анна, трирічна донька, бігала поруч, намагаючись допомогти мамі.

На столі вже лежали продукти для традиційної вечері: кутя з пшениці з медом і маком — головна страва Святвечора; узвар із сушених яблук, груш та слив, який Ольга варила у великій глиняній посудині; вареники з капустою та картоплею, які вона ліпила разом із Анною — дівчинка сміялася, коли її маленькі пальчики неслухняно зліплювали краї тіста; голубці з рисом та овочами, що чекали своєї черги в печі; рибні страви — запечена риба з цибулею та морквою, бо м’ясо на Святвечір не готували пампушки з часником, щоб доповнити стіл ароматом домашнього хліба.

Анна з захопленням дивилася, як мама перемішує мак для куті, і питала:

— Матуся, а це для Санти?

Ольга усміхнулася й відповіла:

— Це для нас, доню. А Санта принесе тобі подарунок, якщо ти будеш чемною.

Дівчинка засміялася й побігла прикрашати маленькі тарілочки, ставлячи на них яблука та горіхи.

До вечора стіл сяяв різноманіттям страв. Ольга накрила його білою скатертиною, поставила свічку й дідух у кутку — символ предків і родинного тепла. Анна гордо показувала всім свої «помічницькі» руки, які допомогли мамі зробити свято особливим.

Коли вся родина зібралася, вони сіли за стіл, і я тихо промовив молитву. У хаті панувала тиша, яку порушував лише тріск свічки. Це був справжній Святвечір — теплий, родинний, наповнений любов’ю й очікуванням дива.

Я дивився на своїх дітей, на дружину, і серце моє наповнювалося вдячністю. Я знав: навіть якщо минуле ще болить, сьогодні я маю те, що є найдорожчим — мою сім’ю, моє скарб. І я пообіцяв собі: зроблю все, щоб вони завжди відчували це світло».

Розповідь отця Андрія раптом перервав голос малого сина Павла:

— Зачекайте… А як ви самі ставитеся до того, що ображалися на свою сім’ю і навіть не запросили їх? Як це було для вас?

У хаті запанувала тиша. Отець Андрій подивився на хлопчика, і в його очах промайнув спогад. Він глибоко зітхнув і промовив:

— Це було важко. Перед самим Різдвом моє серце перетворилося на пекло. Я відчував, як на мене тиснуть нерви, як образа не дає мені спокою. Я думав, що зможу сховатися від минулого, але воно саме прийшло до мене.

Він замовк на мить, ніби зважуючи кожне слово.

— Одного разу, коли ми готувалися до свята, — продовжив він, — у моє Різдво увірвалися ті, кого я не кликав. Без запрошення. Вони прийшли, бо хотіли поговорити, хотіли примирення. А я… я не був готовий. Я відчував це як вторгнення, як біль. І тоді моє серце ще більше закрилося.

Андрій опустив голову, його голос став тихішим:

— Я не пишаюся тим, що відштовхнув їх. Але саме цей момент навчив мене: якщо ти не відкриєш двері сам, життя знайде спосіб увірватися й нагадати тобі про те, що ти мусиш вирішити.

Ми всією родиною сіли за стіл. Я думав, що цього вечора будемо лише ми — я, Ольга і наші діти. Я хотів, щоб це Різдво було тихим, домашнім, без тіні минулого.

Та раптом у двері хтось голосно постукав. Я здригнувся. Хто міг прийти? Я не чекав нікого. Ольга усміхнулася й сказала:

— Відкрий, милий. Це важливо.

Я підвівся, підійшов до дверей, глибоко вдихнув… і був уражений. Переді мною стояло моє минуле. Мої брати й сестри зі своїми дітьми. Нарядні, красиві, з подарунками й частуванням у руках. А діти одразу почали співати колядку: «Добрий вечір тобі, пане господарю…»

Я стояв, не вірячи очам. Старший брат Володя виступив уперед і сказав:

— Андрію, ми прийшли з добрими побажаннями. Хочемо щастя й здоров’я тобі та твоїй родині. Дозволь нам увійти й розділити це свято разом.

Я був розгублений. З одного боку — здивування, з іншого — стара образа, яка знову піднялася в мені. Я подумав: «Не пущу їх. Після всього, що вони зробили, я не можу».

Але раптом Ольга тихо сказала:

— Звичайно, заходьте, дорогі гості.

І вони увійшли. Усі усміхнені, радісні, з очима, повними надії. Вони хотіли примирення. А я… я не був готовий. Я відчував, як у мені борються два голоси: один кликав до прощення, інший шепотів про старі рани. І я сидів за столом, трохи роздратований, не знаючи, чи зможу відкрити своє серце».

Я стояв і дивився, як мої сестри допомагали Ользі ставити на стіл страви, які вони самі приготували. І в той момент у мені знову піднялися старі думки.

Олена… Вона рідко готувала. Була дружиною багатого чоловіка, мала слуг, і не любила ускладнювати себе домашніми справами. Вона завжди виглядала як королева, розбалувана й горда. Навіть батько любив її більше, ніж інших, і дозволяв їй усе.

Люда… Так, вона господарська, але характер у неї страшний. З нею важко говорити. Вона бізнесвумен, має два продуктові магазини, але постійно нарікає на свого чоловіка Колю, називає його нікчемним і алкоголіком. А я думаю: вона сама його вибрала ще в школі, і тепер має троє дітей, серед яких моя племінниця Саша — дівчинка непроста, вперта.

Альбіна… Молодша. Про неї й говорити важко. Вона ходила по клубах, проводила час із чоловіками. Господи, краще б вона жила спокійно. Але судити я не маю права. Вона давно одна, тепер поруч із нею молодий чоловік, ще не має й двадцяти. Від першого шлюбу в неї є донька Валя — приємна дівчинка, добра племінниця.

Віра… Ууу… Вона завжди була невдоволена. Її чоловік журналіст, четверо дітей, але вона постійно нарікала на життя. Багато разів хотіла розлучитися, навіть готувала документи. Чи розлучилася зрештою — я не знаю. Мені було байдуже.