Глава 5. Вогонь у серцях

Глава 5. Вогонь у серцях

Отець Андрій подивився на Павла.

— Я не став священником одразу. Але саме тоді, в ту ніч, я зрозумів, що справжнє служіння — це не слова, а вчинки. І що Різдво — це не блиск, а світло, яке народжується в серці.

Павло опустив голову. Його очі були вологі. Він мовчки підвівся, підійшов до отця Андрія й сказав:

— Я теж хочу зробити крок. Я не знаю, чи зможу все змінити. Але я хочу почати.

Отець Андрій усміхнувся:

— Ти вже почав, Павле. І це — найбільше диво Різдва.

Сини Павла, відчуваючи важливість моменту, сіли поруч із батьком просто на підлогу. Їхні очі світилися цікавістю й довірою.

— Розкажіть, отець, — попросили вони з охотою. — Як ви прийшли до цього?

Анна, яка стояла біля печі, підійшла ближче й поставила на стіл глиняні кухлі з гарячим глінтвейном. Вона усміхнулася й сказала:

— Батько мій, продовжіть свою історію. Ми всі хочемо почути.

Павло взяв кухоль, подякував Анні:

— Ви добра душа. Нехай Бог береже вас.

Оксана теж схилила голову в знак вдячності. Усі відчували, що ця проста турбота — теплий напій, лагідне слово — має силу не меншу, ніж великі вчинки.

Отець Андрій зробив ковток, поставив кухоль на стіл і заговорив знову. Його голос був спокійний, але в ньому звучала глибока пам’ять:

— Добре, я продовжу. Бо моя історія — це не лише про мене. Це про кожного, хто носить у серці образу й боїться відпустити її.

У хаті запанувала тиша. Свічка на столі кидала золоті відблиски на обличчя присутніх. І всі зрозуміли: зараз вони почують щось таке, що може змінити їхнє життя.

— Після тієї зустрічі влітку, — почав Андрій, — я більше не хотів чути нічого про своїх братів і сестер. Влад намагався переконати мене, але я відмахнувся. Я вирішив жити теперішнім, не озираючись назад. Минуле було для мене тягарем, і я не хотів його згадувати.

Минуло кілька місяців. Настала осінь. Я працював у майстерні, стукав молотком по дереву, коли раптом знову з’явився Влад. Він увійшов швидко, майже нетерпляче, і я навіть злякався — так несподівано він мене застав. Я від несподіванки впустив дошку на землю.

— Влад, ти знову про це? — роздратовано сказав я. — Чому ти тут?

Влад дивився мені прямо в очі й відповів:

— Ти повинен мене вислухати. Ти повинен запросити свою родину на Різдво. Це твій шанс помиритися й нарешті почути їх.

Я відчув, як у мені знову піднялася хвиля гордості й злості. Я вказав на нього пальцем і сказав:

— Іди, Влад. Якщо тобі нема про що говорити зі мною, то не витрачай мій час.

Влад опустив голову й пробурмотів собі під ніс:

— Добре… Потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Я дивився йому вслід, і в серці було важко. Але тоді я ще не розумів, що його слова стануть для мене пророчими.

Наступив січень. Морозні ранки приносили запах свята, і в моєму домі панувала особлива атмосфера очікування. Мої діти з нетерпінням обговорювали подарунки, які, за їхньою мрією, мав принести Санта Клаус.

Анна хотіла браслет із каменів, щоб носити його як талісман. Близнюки Міша та Микита замріяно говорили про іграшкові поїзди, які могли б мчати по рейках крізь їхні дитячі фантазії. А найменша, трирічна Катерина, просила ляльку з цілим будиночком, щоб у її світі завжди було тепло й затишно.

Я обіймав їх, цілував у чоло й лагідно промовив:

— Я виконаю ваші бажання, мої скарби.

Я любив своїх дітей усім серцем. Щовечора укладав їх спати, розповідав казки, і їхні очі закривалися під мій тихий голос.

Коли діти заснули, до мене підійшла дружина Ольга. Вона довго мовчала, а потім несміливо сказала:

— Дорогий… Я подумала ось що. Може, на Різдво запросимо твою сім’ю? Я знаю, ти давно з ними не спілкуєшся… Але, може, станеться диво? Може, вони зрозуміють, а ти простиш?

Я подивився на неї, не хотів ранити дружину, тому відповів м’яко:

— Дорога, у нас є своє життя. Вони обрали інший шлях. Я не маю права їх виправляти.

Ольга зітхнула й тихо заперечила:

— Але ж це твоя кровна сім’я. Ти можеш мати з ними зв’язок.

Похитав головою:

— Все не так просто. Ми відсвяткуємо лише ти, я і наші діти — наше справжнє скарб.

Ольга зрозуміла, що я не готовий, і вирішила більше не зачіпати цю тему. Але в її серці залишилася надія: що Різдво все ж принесе диво, навіть якщо я поки що не вірить у нього.

Коли настав січень, я відчув, що мушу зробити для своєї родини справжнє свято. Я пішов на базар і вибрав велику ялинку для нашої хати. Хотів, щоб діти відчули радість, щоб у їхніх очах загорілося світло. А коли побачив високу ялинку на подвір’ї, вирішив: і вона має сяяти, бо Різдво — це не лише в домі, а й у серці кожного, хто проходить повз.

Діти були у захваті, коли я приніс ялинку. Разом із Ольгою ми дістали старі прикраси — ті, що зберігалися ще від наших батьків. Анна допомагала мамі ліпити вареники й сміялася, коли тісто прилипало до її пальців. Я дивився на них і думав: ось воно, моє справжнє багатство.

Ми прикрашали ялинку всією сім’єю. Кульки, гірлянди, дерев’яні іграшки — кожна річ мала свою історію. Ольга розповідала дітям легенду про те, як наші предки святкували Різдво, і я ловив себе на думці, що ці слова звучать як молитва.

Коли ялинка в хаті вже сяяла, ми вийшли надвір. Сніг падав густо, вкриваючи землю білим килимом. Ми прикрашали велику ялинку на подвір’ї, і світло гірлянд відбивалося в крижаних кристалах. Я бачив, як сусіди зупинялися й усміхалися, дивлячись на наше дерево. І тоді я подумав: це й є справжнє диво — коли твоя радість стає світлом для інших.