Глава 4. Початок історії отця Андрія

Глава 4. Початок історії отця Андрія

Десять років тому я ще не був священником. Моє життя тоді було іншим: я працював у майстерні, де виготовляв дерев’яні меблі — столи, шафи, колиски для дітей. Мені подобалося відчувати запах свіжої деревини й чути стукіт молотка, бо кожна річ, зроблена руками, несла тепло й користь людям. Я пишався тим, що мої вироби служили іншим — у них народжувалися діти, за ними збиралися родини.

У мене була дружина, четверо дітей — дві доньки й два сини. Ми жили скромно, але щасливо. Наш дім був наповнений сміхом, дитячими голосами й запахом свіжого хліба. Я був задоволений життям, бо мав родину й працю, яка годувала нас.

Одного літа ми поїхали до Одеси, щоб відпочити й покупатися в морі. Діти бігали по пляжу, будували замки з піску, дружина засмагала на сонці, а я несподівано зустрів свого давнього однокласника Влада. Він знав усе про мою сім’ю, привітався тепло й запросив нас того вечора до кафе.

Ми провели час разом: Влад пригощав, дарував дітям подарунки, і вони були щасливі. Я дивився на них і думав: ось воно, просте людське щастя — коли поруч друзі, коли діти сміються, коли серце спокійне.

Але після вечері Влад заговорив про те, що мене давно мучило. Він нахилився ближче й сказав:

— Андрію, твої брати й сестри намагаються тобі додзвонитися. Вони хочуть поговорити, є важлива справа. Помирись із ними.

Я скривився й відмахнувся, наче від неприємного спогаду:

— Нехай самі розбираються. Я не хочу з ними мати нічого спільного.

Влад здивовано подивився на мене. Він думав, що моя злість давно минула, що я вже простив. Але я носив у серці камінь образи — давньої, гіркої, яка не давала мені спокою. Я відчував, як вона тягне мене вниз, але не хотів відпустити.

Тоді Влад зрозумів: від мого рішення залежить не лише моя доля, а й доля моїх братів і сестер. Він бачив, що я закрився від них, і вирішив переконати мене. Його слова були наполегливими, але добрими:

— Андрію, ти не можеш жити з таким тягарем. Твої діти дивляться на тебе. Якщо ти не зробиш крок назустріч, вони теж навчаться відвертатися від рідних.

Я мовчав. У мені боролися два голоси: один кричав про гордість і образу, інший тихо нагадував про любов і прощення. І тоді я зрозумів: якщо я не змінюся, ми всі залишимося розділеними назавжди».