Глава 3. Світло примирення

Глава 3. Світло примирення

У хаті Анни панувала тиша, яку порушував лише тріск полін у печі. Сніг за вікном сипався густо, немов небеса хотіли сховати світ від усіх турбот. Марічка спала під теплою ковдрою, її мати Оксана сиділа поруч, не відводячи очей від доньки. Павло мовчки дивився у вогонь, а його сини тихо сиділи біля столу, боячись порушити спокій.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов отець Андрій. Його постать була спокійною, а очі світилися теплом. Він привітався й сів біля печі, поклавши руки на коліна.

— Діти мої, — промовив він лагідно, — я бачу втому й біль у ваших очах. Але пам’ятайте: навіть у найтемнішу ніч може засвітитися світло.

Він замовк на мить, дивлячись на Павла. Той відчув, ніби священник бачить його наскрізь, усі його провини й гордість.

— Я хочу розповісти вам одну історію, — тихо додав отець Андрій. — Історію, яка змінила моє життя. Але перш ніж я почну, дозвольте мені сказати: Різдво — це не лише свято ялинки й подарунків. Це час, коли навіть найбільші образи можуть розтанути, як сніг під сонцем.

У хаті запанувала особлива тиша. Оксана притиснула Марічку до себе, сини Павла дивилися на священника з цікавістю, а сам Павло відчув тривогу й очікування. Він знав: ця історія може стати ключем до його власного серця.

Свічка на столі тремтіла, відкидаючи золоті відблиски на стіни. І всі зрозуміли — настав момент, коли минуле й майбутнє зустрінуться в словах отця Андрія.