Пролог

Пролог

Зима опустилася на Івано-Франківськ, укривши місто білим покривалом, наче сторінку нової історії. Сніг тихо падав на дахи й вулиці, заглушаючи шум буднів, але не міг приховати контрасту між багатством і бідністю. У вікнах розкішних домів сяяло тепле світло, відбивалося у кришталевих люстрах і золотих прикрасах, а на темних вулицях блукали ті, хто не мав навіть шматка хліба чи теплого прихистку. Їхні кроки залишали сліди на снігу, що швидко замітало холодним вітром, і ці сліди були мовчазним свідченням людського страждання.

Серед цього контрасту жила родина Мазуренків — заможна, горда, впевнена у власній непохитності. Їхній дім був символом влади й грошей, високі стіни відгороджували їх від світу, а ім’я Павла Мазуренка звучало як ім’я людини, що не знала ні милосердя, ні співчуття. Він пишався своїм багатством, хизувався перед містом, але його серце залишалося холодним, мов крига на річці. Для нього Різдво було лише ярмарком блискучих прикрас, вигадкою для торгівлі, приводом заробити ще більше, а не святом душі.

Та доля не знає вічних тронів. Коли старі образи й забуті борги повертаються, навіть найміцніші стіни можуть впасти, а гордість перетворюється на тягар, що тягне людину донизу. І тоді починається шлях — від гордості до падіння, від темряви до світла, від самотності до милосердя. Це шлях, який не обирають, але який веде до очищення.

Дорога Мазуренків пролягла крізь холод і втрати, крізь відчай і сором, аж поки не вивела їх у серце Карпат, у село Космач. Там, серед засніжених гір і стародавніх колядок, серед гуцульських хат із дідухами біля порогів, народжується справжнє диво Різдва — диво, що здатне змінити навіть найжорсткіше серце і подарувати новий початок тим, хто вже не сподівався на світло.