Треба зустрітися

   Лежить на траві, нагрітій  сонцем. Обличчя зігріває яскраве проміння. З дитинства любить поля. А ще пам’ятає, як любила мріяти. Ті дитячі мрії були крихкі, тендітні, вразливі, і не знала, що вони можуть розбитися об реальність, міцну, як кремінь. Іноді життя жорстоке.

    Заплющила очі. Так любить сонечко. Завжди підставляє йому обличчя. Ніколи не ховається в тінь, а просто насолоджується. Часто сюди приходить. Тікає від проблем, людей, світу. Саме тут відчуває душевний спокій. Не помітила, як поринула у сон.

    Красивий, чіткий і далекий від реальності. Ширяє, наче у паралельному світі. Ось перед нею чоловік. Красивий і наче знайомий. Дивиться своїми зеленими, наче густий ліс, очима, які так і зазирають у душу. І лише два слова з його уст, до яких хочеться торкнутися своїми: “Треба зустрітися.”

   Прокинулася. Не полишає дивне відчуття того, що десь вже бачила його. Точно! Згадала! Це один із клієнтів. Ще під час першої зустрічі помітила зачарований погляд. До речі, кликав на каву, але відмовила. Щось у ньому є таке, що зачепило. Хотіла втекти від людей і зустрічей, проте знайшли навіть уві сні. Не дарма кажуть, що зустрінешся з потрібною людиною в потрібний час навіть тоді, коли уникаєш зустрічі.

  “Ну що ж, обов’язково зустрінемося”, – подумала.

    Дістала із сумочки візитівку, там номер і адреса офісу. Отже, кава. Гаразд.

   Повернувшись до міста, пішла до того, хто так хоче побачити і випити чашечку кави, а можливо, і бокал вина…