Гірше вже не буде

  Холодний вітер. Краплі дощу змішуються зі сльозами. Жінка сидить біля могили загиблого чоловіка.  Так боляче. Просто нестерпно. Проклята війна, яка забрала все, чим дорожила, кого любила більше за життя.

   Ніколи не забуде день, коли у двері постукали й відчинивши, впустила горе.  Чоловіки, які повідомили, що коханого вбили. Кульове поранення у груди.  Не повірила. Думала розіграш, жарт, але все одно усвідомлювала, що це правда. Як же боляче втрачати. Відпускати, кудись туди, у кращий світ знаючи, що по переду було ще ціле життя. Якби тільки не було війни, все було б добре. Але завжди є це “якби”. Сталося так, як сталося і цього вже не змінити. Єдине про що зараз шкодує, що не обійняла тоді міцніше. Хто ж знав, що це останній день, коли разом і останні обійми перед тим,  як його заберуть на війну і як смерть замахнеться своєю косою. 

    Хіба може бути щось гірше? Розумієш, що у будь - яку хвилину можеш померти. А можливо це найкращий вихід із ситуації, але перед тим, як піти витягнув з неї обіцянку, що хай там як, а житиме далі. Тепер мусить дотримати слова. Життя без нього. Гірше вже точно не буде.

    Згадує роки, коли були щасливі. Час так швидко пролетів.

   Здається, що горе скам’яніло і завжди лежатиме каменем на глибині душі. І лише великі, красиві, сповнені болю та смутку очі, дивилися на світ із німим запитанням: “Чому так сталося?”