Холодні сльози дощу

   Ранок. Темний і холодний. Діана сидить за кухонним столом, ледь стримує сльози. Сьогодні від неї йде коханий. Звідки знає? Давно казали, що зраджує, та ще й на власні очі неодноразово переконувалася, що це так. Бачила ту дівицю. А вчора Мирон їй сказав, що завтра потрібно серйозно поговорити. Ось вона сидить і чекає початку розмови. Хоча й так знає, що казатиме.

   Надворі дощ. По вікні стікають важкі краплі. Одна за одною. То об’єднувалися, то навпаки – розділялися. Точно так само, як і їхні шляхи розійшлись. Тепер кожен сам по собі. Немає наміру ні тримати,ні благати залишитися. А який сенс? Зробив вибір  -   і  Діана на нього  вплинути не може. Так, болить. Навіть дуже, але сильна, нізащо не покаже цього. Має жити далі, з ним чи без  -  вже не має значення.

Підняла погляд. Побачила його.

- Не спиш?

- Ні.

- Хочу поговорити.

- Знаю.

- Загалом, я…

- Йдеш від мене.

- Звідки знаєш?

- Це неважливо, головне, що відомо, що ж, скандал влаштовувати не буду, все таки  -  твій вибір. Речі зібрала, стоять у гардеробі, все до останнього. Що ж, бажаю щастя – вона піднялася і пішла в альтанку, зачинивши за собою двері. Не встиг навіть слова сказати. Не такої реакції очікував, але це немає значення. За декілька хвилин його вже не було в домі.  

   Діана сидить в альтанці і мовчки спостерігає за тим, як  йде. Дивне відчуття. Ось так просто відпускати людину, яку кохаєш понад усе. Дивлячись йому у слід і бажаючи щастя. Мала надію, що хоч в іншій знайде те, чого не знайшов у ній.                                                                                                             А на щоках додолу стікають холодні сльози, змішані із ранковим дощем…