Літня злива

Літня злива

     Валентина сидить на кухні, коли тишу розриває телефонний дзвінок.

- Валентина Кравець?

- Так.

- Дружина Світогора Кравця?

- Так.

- Мусимо повідомити, що ваш чоловік загинув. – Телефон випав з рук.

Ні. Тільки не це. З кожною хвилиною страх зростає. Очі наповнюються  слізьми. Всередині паніка і справжній вибух емоцій…

…  Прокинулася. Ледь не впала з ліжка. Це лише сон.

   Надворі гроза. Грім. Блискавка, яка освітлює небо, наче вдень. На обличчі  -  краплі поту. Поруч мирно спить чоловік. Як же злякалася. Ще один такий сон  -  і серце зупиниться. Це  найбільший страх, що його заберуть і вже не повернеться

   Встає з ліжка. Йде на кухню. Випила склянку води. Легше не стало. На серці тривожно, хоча чоловік поряд. Вийшла на ганок. Лиє наче з відра.

Це завжди заспокоює. Звуки дощу. Краплі, які вистукують ритм серцебиття. Сідає у крісло. Одразу заскрипіло, похитнувшись. Вдивляється у порожнечу перед собою.

   Відчула дотик до плечей, які  обережно вкрили пледом.

- Не спиться?

- Ні.

- Чому?

- Хвилююся.

- Я поруч. Немає підстав турбуватися.

- Точно?

- Ага.

- Але хвилююсь за тебе.

- Немає причин. Запевняю. Я поряд. – Замовкла

- Віриш?

- Так.

- Все буде добре. Чуєш? Обіцяю. Треба насолоджуватися життям, поки маємо можливість.

- Наснилось, що ти загинув, – промовила, ледве стримуючи сльози.

-  Не бійся. Всі рано чи пізно помремо.

- Та ... – ладна була вже чимось жбурнути у нього.

- Серйозно, тобі лиш би пожартувати.

- Але це правда – жінка глянула на нього. Добре знає цей погляд.

- Все, гаразд, мовчу.  Але прошу, не хвилюйся. Поруч з тобою. Це лише сон і не більше.

- Але…

- Жодних “але”.

Сидить у кріслі, а він стоїть ззаду, тримаючи за плечі. Довго просиділи. Вже й світає. Злива закінчилася. Так само зникли і тривоги, які прийшли  з несподіваним сном. На небі з’являється сонце, яке розганяє хмари і у душі.