Гортензія на пам'ять

Гортензія на пам’ять

   Дівчина стоїть перед дзеркалом і вдивляється у відображення. Красива. Але чи щаслива? Певно, ні. Чекає гостя. Особливого. На  порозі має з’явитися хлопець, з яким зустрічається вже майже рік. Казав, що потрібно серйозно поговорити. Це завжди лякає найбільше. Серйозні розмови ніколи не  приводять ні до чого хорошого.

    У двері постукали. Помада випала з рук. Не звертає уваги і йде до дверей. Завмирає. Страшно відчинити. Просто боїться. Чого? Поганих новин, розчарування, яке з відкритими дверима у будь  -  який момент може звалитися, але, пересиливши себе, таки тягнеться до ручки. Відчиняє.

    Перед нею стоїть Антон. Аж занадто серйозне обличчя не передбачає нічого хорошого. Дивиться в очі. Що там? Відчай? Жаль? Співчуття? Опустила погляд. Лише тепер бачить у руках квітку. Гортензія.

   Обоє мовчки стоять і дивляться одне на одного. Антон ступає крок, зрівнюється із нею.

- Привіт.

- Привіт.

- Можна? – кивнув у бік кухні.

- Так. Проходь.

- Краще сісти. – Може, в іншій ситуації заперечила б, але зараз не має сил сперечатися, сідає  на стілець, вже згадує, де стоїть валеріанка.

- Анжело, ти  -  найкраще, що зі мною сталося, і, я дуже вдячний за чудовий рік – початок вже не подобається.

-  Але нам потрібно розірвати стосунки. Покохав іншу. – Ось і погані новини.  Вдих, видих. Очі наповнюються слізьми.

- Не буду благати залишитися чи не поспішати, адже ти все вирішив – голос тремтить, але продовжує – тримати не буду. Але знаєш, якби дали можливість прожити цей рік ще раз, я б погодилася, навіть знаючи, чим це скінчиться. Рада, що зустріла тебе. Дякую за все і бажаю щастя.

- Дякую. Пам’ятаю, колись казала, що дуже хотіла мати гортензію. Ось. Тримай, –  простягнув  квітку – це найменше, що  я можу для тебе зробити. На пам’ять. Прощавай.

Не встигла навіть попрощатися, як  просто пішов. На столі стоїть гортензія на згадку. Така ж красива та ніжно  -  блакитна, як і його очі…