Бентежна відвертість

Бентежна відвертість

   Надворі вечоріє. Злата, як ніколи, красива, стоїть перед дверима квартири чоловіка, якого так довго кохала. Сама не розуміє, що тут робить, але пляшка випитого годину тому вина добряче вдарила у голову. Сьогодні все розповість.  А можливо ні, просто розвернеться, піде назад додому й далі буде страждати від свого мовчання та своїх почуттів.

   Простягає руку до дверей. Стукає. За дверима чує кроки. Щось впало. Певно, ключі. Точно. Чує, як  підносить і як з брязкотом клацає замок. Може, ще не пізно, і краще піти? Ступила крок назад, але не встигла, двері відчиняються. Перед нею стоїть вже трохи сонний хлопець.

- Злато? Що тут робиш? – Злегка оперся на одвірок.

- І тобі привіт.

- Щось сталося?

- Сталося.

- Що?

- Ти стався.

- Що маєш на увазі? Але спершу проходь, не стій у порозі.

Дівчина ввійшла.

- Чаю? Кави?

- Вина.

- Оу. Гаразд, як скажеш. Червоного?

- Ага.

Зайшла на кухню і сідає за стіл, поки він наливає у бокал вино.

- Отже.

- Що?

- Ну тобі краще знати. Розповідай, що сталося.

- Справді хочеш це почути?

- Так.

- Ну тоді слухай.

- Весь в увазі.

- Ну що  ж, я вже дуже давно тебе кохаю.

- Ти…

- Не перебивай, – загрозливо підняла палець.

- Знаю, це дивно, але закохалася у тебе з першого погляду. Сама себе намагаюся переконати, що це не так, але не можу заглушити біль свого серця, яке так голосно і вперто кричить про почуття. Розумію, що, можливо,  безнадійно, але все одно кохаю. Засинаю і прокидаюся, з думками про тебе. Іноді  взагалі не сплю ночами і все - через тебе. Не можу зосередитися на роботі, бо думаю про  тебе. Все валиться із рук, бо не даєш мені спокою. Хвилююся за тебе, розриває із середини це кохання, навіть їсти нормально не можу. Не було не те що дня, немає й хвилини, щоб  не думала про тебе. Ти у моїх снах, думках, серці, але не поряд. Навіщо так робиш? Чому  розриваєш моє серце на шматки? Ти - причина моїх сліз і щастя водночас, але сам про це не знав, звісно, до сьогодні. І зараз після випитої пляшки вина, яка, як бачиш, розв’язала мені язик,  з’являюся на порозі і розповідаю все, що думаю і відчуваю. Нехай вранці пошкодую, звісно, якщо згадаю,  але не можу тримати все це в собі. Просто не витримую. І байдуже, що  скажеш.

Дивиться мовчки, дівчина, яка прийшла до нього після того, як випила пляшку вина і зараз сидить на кухні зі ще одним бокалом. Нехай п’яна, але відверта. Така втомлена. Ця бентежна відвертість і почуття, які вивільнила.

- Думав, знаєш, що  ти мені не байдужа, тобто, що кохаю тебе.

- Що, пробач?

- Це я вважав, що тобі всеодно, плювати на почуття і на мене у цілому.

- То ти…

- Так, це правда, я тебе кохаю. Причому безмежно.

- І мовчав?

- Мовчав? Я про це казав!

- Коли?

- У вечір твого дня народження, ти лежала на ліжку, вткнувшись лицем у подушку, і сказала “угу”. – Дівчина мовчки дивилася на нього і врешті ляснула себе по лобі.

- Скажи, будь  –  ласка, хто говорить п’яній дівчині, яка ще й спить, про те, що кохаєш? Пам’ятаю тільки першу половину дня, і все. І з людиною краще говорити, коли вона твереза і врешті  –  решт притомна, а не спить. А ти… Їй Богу, колись приб’ю. Піднялася - і від стін тільки відбився дзенькіт бокалу. Встав слідом. Дивиться в очі і не вагаючись кидається в обійми. Стіна мовчання зруйнована. Бентежна відвертість, яка перетворилася у солодку правду і пристрасно  -  палке почуття - кохання…